Всяку роботу вмію…
– Як же то так?
– Та вже літ зо дванадцять по світу ходжу, то й навчився багатьох речей.
Старий поглянув із-під густих брів.
– А по млинарській лінії ти працював?
– Ні, не траплялось. Але я, пане Мельнику, правду скажу. Я ночував у Побережжі, у таких собі Романюків. Добрі люди. І я там чув, що їхній син згодився до тебе на роботу. Але він в Ошмянах дістав роботу в кооперативі й повертатися не хоче.
Прокіп нахмурився.
– То тебе Романюки прислали?
– Де там. Але почув, то, думаю, спробую. Вступити і спитати не гріх. Хочеш, то візьмеш мене, не хочеш – не візьмеш.
Прокіп стенув плечима.
– Як же я можу тебе взяти, до хати чужу людину пустити?
– І я не напрошуюсь.
– То й мудро робиш. Я не знаю тебе, і ніхто тебе тут не знає. Сам розумієш. Може, ти й добрий чоловік, без жодного злого наміру, але, може, й поганий. Навіть твого прізвища не знаю, ані звідки ти родом.
– Моє прізвище Антоній Косіба, а родом я з Каліша.
– Хто б то знав, де там той Каліш.
– Напевно, що далеко.
– Світ великий, – зітхнув Прокіп, – а люди в ньому різні.
Запанувала мовчанка, але Мельник за хвилину запитав:
– Що ж ти ходиш, що й місця собі ніде не нагрієш? То ти дому не маєш?
– Не маю.
– І баби своєї не маєш?
– Ні.
– А чому?
– Не знаю… Від баби нічого доброго немає на світі.
– Що правда, то правда, – підтакнув Прокіп, – через них тільки спокуси та клопоти. Але завжди треба оженитись. Так Бог наказав.
І подумав старий Прокіп, що це право для нього виявилося жорстоким. Жінка йому справді народила трьох синів і дочку, але не на радість, а на нещастя.
Роздуми його перервав прибулець:
– Так, ти мене не знаєш. Але ж я у людей працював, посвідчення маю. Можеш їх прочитати.
– І читати не буду. З читання і писання немає нічого путнього.
– Документи теж у порядку. Якби я був злодій, не роботу б шукав, а щось украсти. Якби я злодієм був, то давно б мене замкнули у в’язниці. А я вже дванадцять літ ходжу. І навіть я не можу ніде прихилитися, бо нікого близького не маю.
– А чому не маєш?
– А ти маєш? – запитав прибулець.
Мельник задумався.
– Аякже, маю сім’ю.
– Але якби, не дай Боже, вимерла, то ти б знайшов близьких?.. Чи б ти знайшов доброзичливих, сердечних людей, які б тобі допомогли у біді?..
Незнайомий говорив ніби з гіркотою і дививсь у вічі Мельникові.
– Ніхто не має близьких, – закінчив він, а Мельник нічого на це не відповів.
Уперше у житті йому підсунули таку думку, і вона здалася йому справедливою. Тож приязніше подивився на прибульця.
– Що там про мене люди кажуть чи думають, – сказав він, –
