Альбіна, коли той надумав женитися. Після смерті Альбіна прибудівок стояв пусткою, бо й другого сина, коли туди перебрався, відразу ж наступного дня спіткало нещастя. Казали люди, що хтось мав наврочити чи поганим оком поглянути на підмурівку. А чи правда то була, чи неправда, досить того, що там ніхто не хотів жити, хоч були й такі, котрі тихенько шепотіли, що це не підмурівка винна, а Бог покарав Прокопа Мельника у дітях за те, що він свого брата пустив з торбами по світу.
Така балаканина страшенно гнівила Прокопа. Не міг того стерпіти і вже не один за свої підозри добре від нього дістав.
Хай там як, а правда була десь посередині. Старий Мельник мав трьох синів. Середній загинув на війні, найстарший вже перед самою женячкою п’яний на лід вийшов, проваливсь і втопився. А наймолодший, вбиваючи клин у шворінь на самому вершечку, зваливсь і мало життя не позбувся, але й так обидві ноги поламав. Даремно привозили лікаря, даремно той ноги його у дощечки вкладав. На все життя він мусив залишитися калікою, не міг ходити. П’ятий місяць то лежав, то сидів, ні до якої роботи не надавався й у свої вісімнадцять років був тягарем для батька.
І з дочкою не склалось у Мельника. Вийшла заміж за майстра з цегельні, але той під час пожежі загинув, а вона сама вагітною була, видно, через те народила хвору на падучу дитинку.
Ось тому Прокіп ходив понурий як ніч і вовком дивився на світ, хоч йому люди й заздрили через багатство, хоч млин не стояв порожній і хоч сам нарікати на здоров’я не міг.
Того року восени ще один клопіт додався: молодшого наймита, Казика, брали до війська. На його місце Прокіп будь-кого брати не хотів. У млині робота відповідальна, вимагає розважливості й сили. Перший-ліпший пастух до такої роботи не годився. Довго вирішував старий, аж вибір його впав на Микитку Романюка з Побережжя. Батько Микитки мав двох одружених синів, а наймолодший навіть до міста ходив у пошуках роботи. Хлопець здоровий, з головою і навіть закінчив школу.
Прийнявши рішення, у четвер, ярмарковий у Радолішках день, Прокіп вирушив у дорогу. Близько було з млина до тартака, не повна верста. Трактом тягнулися селяни на торг. Одна за одною проїжджали брички та вози. Кожен на них кланявся Мельникові, бо його знали всі. Той і тамтой, не затримуючи коня, розпочинали розмову, із зацікавленням споглядаючи, як старий прийняв знак Божий, що скрутив йому останнього сина Василька. Але на лиці Прокопа нічого не можна було прочитати. Як завжди, у нього були насуплені брови і він ворушив своєю великою сивою бородою.
Нарешті над’їхав і Романюк. Він прибув за покупками, бо віз був порожній, а ззаду сиділа його баба.
Прокіп махнув йому рукою і пішов поряд із возом. Вони потиснули один одному руки.
– Ну, як там вам ведеться? – запитав Романюк. – Добро прибуває, брате?
– Живу з Божою поміччю. Але турботу маю.
– Я чув.
– Не те. Тепер Казика до війська беруть.
– Беруть?
