гуннів я дарма покинув дружину і дітей…»[41] – вимовив він, і Хьобу-но кімі, наймолодша дочка годувальниці, тяжко зітхнула: «Справді, і я теж погано вчинила! Стільки років прожила я з чоловіком, та, раптом зрадивши його, поїхала з дому. Що ж він тепер про мене думатиме?» Хоча вони наче й поверталися додому, але не мали там, у столиці, своєї оселі, не мали надійних друзів, до яких могли б вдатися. Тільки заради юної панни залишили світ, який за довгі роки став їм рідним, і, віддавшись на волю примхливого вітру і хвиль, не знали, як собі зарадити. «Де прилаштувати панночку?» – думали вони розпачливо, але їм уже нічого іншого не залишалося, як тільки поспішати до столиці.
Дізнавшись, що одна давно знайома особа все ще живе на Дев’ятій лінії, втікачі знайшли в її оселі тимчасовий притулок. Хоча ця місцевість вважалася столицею, але заможні й успішні люди тут не селилися, тож довелося годувальниці разом з дітьми та панночкою жити в середовищі злиденних міських перекупок та крамарів без жодного надії, особливо тепер, з наближенням осені, коли згадки про минуле ставали все сумнішими, а думки про майбутнє – були вкриті туманом.
І Буґо-но суке, їхня єдина надія, опинившись у незвичних для нього обставинах, не маючи роботи й сторонньої підтримки, почувався, наче морський птах, раптом викинутий на суходіл. Повертатися назад не годилося, тож нічого іншого йому не залишалось, як дорікати собі за те, що так необдумано, по-дитячому, покинув Цукусі. Його молоді супутники, спираючись на родинні зв’язки, роз’їхалися хто куди або повернулися на батьківщину. Поглядаючи на нього з жалем, мати зітхала і вдень, і вночі. «Мамо, не треба так побиватися! – заспокоював її Буґо-но суке. – Я знайду вихід. Заради нашої панни я ладен життя віддати, і за це мене ніхто не осудить. Навіть якби я досяг високого становища, я не міг би жити спокійно від самої думки, що віддав її в руки такого неотеси. Я не сумніваюся, що боги й будди виведуть її на правильну дорогу. Недалеко звідси є святилище Хацімана[42], таке саме, до якого ми ходили молитися ще там, в Мацура і Хакодзакі. Залишаючи нашу провінцію, ми просили бога допомагати нам у дорозі. І тепер, повернувшись до столиці, маємо невідкладно поїхати до святилища і віддячити йому за те, що дослухався до наших молитов».
І Буґо-но суке таки вмовив панночку піти на прощу до святилища Хацімана. Дізнавшись у тамтешньої людини, що в святилищі досі служить монах, один з п’яти верховних його служителів, що добре знав його покійного батька Дадзай-но сьоні, він закликав його до себе й попросив супроводжувати панночку під час прощі. Потім Буґо-но суке послав її помолитися до буддійського храму в Хацусе. «Навіть у Морокосі[43] богиня милосердя Каннон з Хацусе славиться чудодійною силою, – сказав він, – тим паче вона не обійде своєю милістю нашу панну, яка прожила довгі роки в глухій провінції нашої країни». Було вирішено, що заради такої милості дівчина піде туди пішки, і вона, хоч і не звикла до таких випробувань, таки послухалась і подалася до храму. «За які злочини в попередньому житті я мушу поневірятися в цьому світі? Якщо моя мати покинула цей світ, то пожалій мене і відведи до
Цитата з поеми Бо Цзюйі про полонених воїнів з царства Хань, яким згодом довелось повертатися додому, покинувши нових дружин і дітей у країні гуннів.
Тобто Китаї.
