б особливо високого становища, але принаймні стала б однією з мешканок нової садиби на Шостій лінії».
Що сталося з дівчинкою, колись залишеною в західній частині столиці, Укон не знала та й не намагалась дізнатися. Про раптову ж смерть Юґао жодного разу не обмовилася, тим паче що й сам Ґендзі велів їй тримати язика за зубами, бо, мовляв, тепер уже марно про це згадувати. А тим часом чоловік годувальниці покійної Юґао, отримавши посаду Дадзай-но сьоні[32], виїхав зі столиці разом з дружиною. Ось таким чином дівчинка, якій ледь виповнилося чотири роки, опинилася на Цукусі.
Щоб дізнатися, де перебуває мати дівчинки, годувальниця зверталася з молитвами до всіх богів і будд, і вночі і вдень постійно плакала, шукала, де тільки могла, але, на жаль, безуспішно. «Якщо вже так сталося, то нема ради, нехай хоч дитина залишиться мені на пам’ять. Шкода тільки, що її доведеться брати в таку далеку непевну дорогу. А, може, краще про все поговорити з її батьком?» – думала вона, але така нагода не випала. «Ми нічого не знаємо про її матір. Якщо він розпитуватиме, то що ми тоді скажемо?.. Дівчинка зовсім мала, батька вона не пам’ятає. І навіть якщо він візьме її до себе, то чи буде спокійно в нас на душі?.. А якщо батько визнає її своєю дитиною, то навряд чи дозволить нам узяти її до Цукусі…» – перемовлялася годувальниця із своїми домашніми, не знаючи, на що зважитися, поки врешті-решт, посадивши дівчинку в човен, разом з нею покинула столицю. Дитина була чарівна, вже з певними рисами благородства в своїй зовнішності. Тож було сумно бачити її в бідному, без жодних прикрас, човні. Юне дитя, не забувши матері, раз у раз запитувало: «Ми їдемо до мами, так?» Через це в годувальниці не висихали на очах сльози, її дочки також плакали, згадуючи Юґао, а Дадзай-но сьоні час від часу нагадував, що сльози під час морської подорожі – погана прикмета.
Поглядаючи на чудові навколишні краєвиди, дочки годувальниці згадували: «Вона мала таку чутливу душу!.. О, якби вона все це бачила!.. Якби була жива… Тоді й нам не довелося їхати з її дочкою в таку глушину…» – і, сумуючи за столицею, заздрили хвилям, що котилися назад[33]. А коли й веслярі заспівали грубими голосами: «О, як сумно, сумно, що ми вже опинилися в такій далечині…»[34] – дочки, сидячи одна навпроти одної, заплакали.
«Мабуть, і веслярі
За кимось тужать,
Бо чути, як лине
Над затокою Осіма
Тужливий їхній спів…
У морі загубившись,
Не знаємо, звідки пливемо,
Куди прямуємо,
І, сповнені горя, де її матір,
Шукати маємо?» —
згадуючи про гірку розлуку[35] зі столицею, вони одна одній виповідали у піснях свій смуток. А пропливаючи повз мис Кане, мимоволі шепотіли: «…ніколи не забуду…»[36]. Коли ж прибули на місце, заплакали від жахливої думки, що опинилися так далеко від столиці. А після того почалися дні й ночі, віддані турботам про виховання дівчинки-сироти. Іноді годувальниці снилася Юґао, незмінно в супроводі якоїсь жінки, дуже на неї схожої. Від такого сну годувальниця прокидалася з важким тягарем на серці й навіть
Другий за рангом службовець управління провінції Цукусі (тепер – Кюсю).
Вислів, запозичений з вірша Арівара-но Наріхіра: «Що далі віддаляюся / Від того, кого люблю, / То щораз більше / Заздрю хвилям, / Що котяться назад» («Ґосенвакасю», 1353).
Слова з невідомої пісні.
Цей мотив запозичений з вірша: «Не думав, не гадав, / Що прийдуть дні, / Коли в гіркій розлуці доведеться / Рибальську сіть / Тягнути і мені» («Збірка старих і нових японських пісень», 961; тут і далі вірші з цієї антології подано в перекладі Івана Бондаренка, крім окремих випадків, позначених посиланням на оригінальну назву антології «Кокінвакасю»).
Цитата з вірша: «Навіть минувши мис Кане / З його протокою загрозливою, / Ніколи не забуду / Про бога грізного / На острові Сіка» («Ман’йосю», 1230).
