з невеликою тацею в руках, мабуть, несучи їжу для панни.
«Передайте це панні, – попросив він. – Шкода тільки, що у нас немає столика». Почувши такі слова, Укон здогадалася, що особа за ширмою вищого, ніж вона, рангу й крадькома зиркнула у щілину завіси коло себе. Обличчя чоловіка, якого вона побачила, здалося їй знайомим, але хто він насправді, вона не могла згадати. Укон бачила його ще юнаком, а тепер він був товстий, із засмаглим обличчям та й надто скромно одягнений. Відтоді минуло стільки років, то хіба вона могла його відразу впізнати? «Сандзьо, тебе кличе панна!» – гукнув чоловік, і Укон, побачивши жінку, до якої той звертався, зрозуміла, що знає також і її. Згадавши, що то була служниця покійної, яка довго жила з нею і навіть супроводжувала її до тієї таємної оселі, Укон подумала, наче все це їй сниться.
Вона дуже хотіла розгледіти, хто ховається за ширмою, але, на жаль, не могла. «Спитаю в Сандзьо, – вирішила нарешті Укон. – А той чоловік, напевне, Хьотода[45], як колись його називали. Може, з ними і дочка покійної?» Не в змозі більше терпіти, Укон гукнула до Сандзьо, що старанно обслуговувала панну за ширмою, але та прийшла не відразу. Укон навіть розсердилася на неї, хоча й несправедливо. Та ось нарешті з’явилася Сандзьо. «Нічого не розумію! Хіба столична пані може знати мене, служницю, що років двадцять прожила на Цукусі? Напевне, ви плутаєте мене з кимось», – сказала вона й підійшла до Укон. На Сандзьо було провінційне темно-червоне спіднє вбрання, а поверх нього – тонка шовкова накидка. Вона сильно розповніла за минулі роки, і Укон мимоволі зніяковіла, згадавши, що й сама вже немолода. «А ну подивіться на мене, впізнаєте?» – спитала вона, висунувши голову вперед. Поглянувши на неї, Сандзьо сплеснула руками. «Та невже це ви? Ой, я така рада, така рада! Звідки ви сюди прибули? А пані з вами?» – і вона голосно заридала. Згадуючи той час, коли Сандзьо була юною дівчиною, і перебираючи в пам’яті минулі місяці й роки, Укон також ледве стримувала сльози. «Спершу скажіть, чи годувальниця з вами? І що сталося з панною? А з Атекі?» – питала вона, не згадуючи тільки про їхню колишню господиню[46]. «Всі, всі з нами. І панна також. Вона вже зовсім доросла. Треба розповісти про все годувальниці!» – сказала Сандзьо і пішла.
Усіх приголомшила така несподівана новина.
«Ой, мені здається, наче все це сон… Невже я нарешті побачу ту особу, яка повелася з нами так немилосердно?..» – проказала годувальниця, поспішаючи до Укон. Відсунувши ширму, яка їх розділяла, жінки спочатку не могли й слова вимовити, тільки мовчки плакали, радіючи, що колишньої відчуженості наче й не було. Трохи оговтавшись, стара годувальниця вела далі: «Що сталось з моєю господинею? Всі ці роки я молила богів і будд, щоб хоч уві сні мені відкрили, де вона тепер, але в той далекий край навіть вітер не доносив жодних звісток, тож відчай не полишав мене ні на мить. Шкода, що мені, старій, даровано таке довге життя, але тривога за милу дитину, яку мати покинула, заважає перейти в інший
Тепер Буґо-но суке.
Тобто Юґао.
