її в пеньюарі, трохи напідпитку та без чіткої відповіді, де ж тепер перебуває Геннадій Петрович. Це його засмучувало, але не дуже. Та й пані Наталю, з усього було видно, то також не дуже засмучує. Микола, може й, був ще наївним, двадцятисемирічним чоловіком, але не дурним і все бачив. Дружина дядька в дім його не запрошувала. Чи не хотіла з ним, селюком, знатися, чи просто сторонилася всіх родичів чоловіка… Так чи так, Микола своїх двоюрідних братів (а по факту – просто братів) теж давно не бачив. Тому приємною несподіванкою було зустріти старшого з них, Олексія, біля педагогічного інституту погожого травневого дня, коли всі випускники УРСР щасливо всміхалися на камери фотоапаратів, роблячи заключні, випускні групові світлини.
Він тоді раптом відчув, як хтось пильно витріщається на нього. Обернувся й зустрівся поглядом з якимось хворобливим, блідим, але досить привабливим юнаком. Секундне вагання змінилося точною впевненістю: «Так! Це він, точно! Старший мого дядька! Старший».
– Здоров, Олексію! Давно не бачились. Батько з відрядження не повернувся? – як завжди приязно й прямо в лоба почав молодий лейтенант.
Юнак потупив очі й почав грати жовнами. Потім відказав непевно: «Нє, не повернувся» і зазирнув Миколі у вічі, ніби там сподівався знайти відповідь на якесь запитання, що давно тривожило його. «Дивний парубок… – подумав зв’язківець. – Бракує йому, либонь, батьківської підтримки» і тільки знизав плечима.
– А я ось на випускному Галі. Пам’ятаєш мою Галю?..
Микола дивився на блідого Олексія і вже не радий був, що першим заговорив до нього. Бо той постійно відводив погляд і був якимось нелюдимим. Ніби й на цьому світі, і в потойбіччі водночас. Однак за цими словами його двоюрідний брат пожвавішав:
– На випускному? То вона Драгоманова закінчила? Української мови й літератури?
– Педагогічний. На мовно-літературний поступила в сорок дев’ятому, однак мачуха не пустила, бо не було кому за неї відробляти трудодні в колгоспі, а потім уже на педагогічний наступного року.
– А-а… – втративши інтерес, протягнув Олексій. Потім за якимось часом ніби взяв себе в руки, зауважив: – Миколо, не чув від тебе такої гарної вимови. Ти ж з батьком здебільшого російською…
– Тільки російською, – уточнив військовий.
– А чому? – зазирнув у вічі юнак. – Ви ж бо з одного села з-під Житомира. Хіба там заведено російською?
– Та нє… – Розвів руками Микола. – Всі тільки українською розмовляють, але як потрапиш до столиці, то мусиш окультурюватися, хіба ні? То ж мова селянства – українська. Російська якась більш… інтелігентна, чи що?
Микола точно не знав, як висловити своє ставлення до російської. Але він був незлобливий і не протестував щодо домінантності російської в усіх республіках.
– А вдома з Галею якою..? – поцікавився Олексій.
– Та звісно
