вже ставало зрозумілим після першої ж подібної популістської статті, що український народ без російського вже ніяк. І тільки смерть їх розлучить…: «1 (11) жовтня 1653 року в Москві на Земському соборі було позитивно розв’язано питання про возз’єднання України з Росією. 8 (18) січня 1654 року в Переяславі (до 30.10.2019 – Переяслав-Хмельницький) відбулася рада, яка вирішила возз’єднати Україну з Росією. Це рішення Переяславської ради стало могутнім волевиявленням волелюбного українського народу, виявленням його вікових прагнень і сподівань… Навіки зміцнів нерозривний союз двох єдинокревних народів… Історична доля українського народу з цього часу стала єдиною з долею російського народу»[20].
Ну чим не прекрасний, можна сказати, священний шлюбний союз, еге ж? Адже «любов до Москви з давніх-давен жила в серцях народних мас України»[21]. Як зазначив Юрій Смолич: «Возз’єднання України з Росією було здійсненням заповітних сподівань українського народу, що протягом багатьох років прагнув до об’єднання з російським народом, в якому він бачив свого старшого єдинокровного брата, вірного союзника і надійного захисника»[22]. Амінь.
Подібних статей, котрі слово в слово повторювалися, немов усі журналісти, спільно з метрами українського цеху письменництва, як-от Смолич і Бажан, зібрались у якійсь пивній і разом настрочили ті всі матеріали скопом, було сила-силенна. Так що складно було хоч на одну з них десь таки натрапити.
Хоча Олексій і уникав їх, як міг. Ніби відштовхувався від усієї тієї пропаганди невидимими руками своєї душі. Що ж… Вона все одно проникала у всі пори його єства. Через вуха, очі, ну майже на дотик. Та пропаганда оточила його тотально, як і безліч інших пішачків Радянського Союзу. Лишалося тільки набрати побільше здорового глузду-повітря й пірнути глибше в навколишнє середовище-воду й сподіватися, що здорового глузду вистачить, аби якось усе те пережити…
На щастя, вже навіть тоді, в ті химерні часи «радянської єдинокревності народів», існувала й інша кревність.
«Зустріч»
В науке нет широкой столбовой дороги, и только тот достигает ее сияющей вершины, кто не страшась усталости, карабкается по ее каменистым тропкам.
Микола Ахтимонович, перебуваючи в доброму здоров’ї, при тямі, в гарному гуморі й абсолютному незнанні щодо того, кому насправді він доводиться сином, радісно плескав у долоні на випускному коханої Галі. Та аж так, що весь бузок у букеті поламав. Починалося безжурне (принаймні для декотрих) гаряче літо п’ятдесят четвертого.
Настрій в нього був просто чудесний. Нарешті в його житті сталися зміни, котрих він давно чекав і прагнув. Ще зранку, доки Галя спала, він перетягнув із ніжністю її листи атласною стрічкою й обережно вклав у свій шкіряний планшет. Потім, після деяких роздумів, наважився таки перечитати кілька листів того періоду, коли вони були не разом, і серце
«Вільна Україна», № 4 (3157), 6 січня 1954 року.
«Радянська Донеччина», № 6 (2203), 8 січня 1954 року.
«Зоря», № 10 (8428), 15 січня 1954 року.
