самою, як і раніше. Хіба що не було домоправительки та таці, котру б вона принадно викочувала на середину вітальні з усілякими нечуваними для голодного Києва наїдками. «Хоча чому ж голодного?» – почав розмірковувати молодий чоловік. – Це в нас із Галею нічого за душею немає. Але ж є і ще інші…». І хоча ця думка явно суперечила ідеї соціальної рівності радянської держави, військовий (як, власне, і в разі з українською мовою) не став давати їй оцінку й таким чином зароджувати зерно протиріччя всередині себе. Можливо, це була найбільша його принада: не оцінювати те, що варто було залишити поза межею людських координат. Собі дорожче.
Пані Наталя не втратила своєї вроди, навіть навпаки, набула якогось іншого виміру жіночої зрілої привабливості. Вона інертно усміхалася гостям. Не було в ній ані роздратування через те, що старший запросив двоюрідного брата та ще і його невістку так нахабно, раптово, до їхньої оселі; ані радості зустрічати гостей. Нічого взагалі не було написано на її квітнучому молодістю і жагою до життя обличчі. Світський церемоніал.
По телевізору йшов київський тогорічний кінофейлетон, що вже став бестселером: «Тарапунька та Штепсель під хмарами». Однак (і Коля це неабияк зауважив) родина його дядька не особливо звертала увагу на ту дивину – телевізор. Дивилася в пів ока. Микола про себе подумав: «Ось би нам такий у сільський дім культури! А то з нашого, павельского і не видко було б ту вишку телецентру, на котру вони вилазять…».
Стіл накрили у вітальні – подали кілька салатів, сітро, багет і шампанське. «Розкішний стіл як для бідних сільських родичів» – подумала Галина й обережно взяла одну канапку із сиром. Усміхнулась запопадливо до хазяйки дому. Та удала, що не помітила й відверто нудилася у своєму розкішному не по-радянськи костюмі з іноземного, цупкого шовку кольору нічного океану. Галя закусила губу: «Точно, той колір»… Вона бачила такий костюм на світлині в Неліному журналі мод. Її батьку, депутату київради, той польський журнал хтось приніс на роботу. Шик…
Розмова не клеїлася. Романа – молодшого сина пані Наталі взагалі не було видно, Олексій зиркав у телевізор й іноді усміхався апатично. Мовчав. Однак, коли з телевізора пролунав діалог Штепселя й Тарапуньки: «– А зачем тебе бинокль? – Щоб краще було видно. – А зонтік? – Може, дощ буде», поморщився й проказав: «Українську мову нівелюють».
– Чого це? Навпаки, бачиш? – вирішила, як завжди, встряти Галя. – Могли б суто російською зняти, але Тарапунька – наша людина, проста, з народу.
– Ага, – зачепився юнак за Галіну фразу. – Тобто якби Тарапунька був розумний і розважливий рафінований науковець, приміром, то він би мав розмовляти російською, так виходить?
– Ну… Виходить, що так… Але я не те хотіла сказати… – дівчина зашарілась й ображено склала руки на грудях. – Миколо, ти поясни! В тебе краще виходить.
– Але ж ти знаєш, Олексію, що в нашому Радянському Союзі аж п’ятнадцять республік, і ми мусимо всі якось розуміти одне одного? – Обережно проказав
