любила мене. Так сердечно! Повірте мені. Принаймні я вірив у це, і наші старі вірили в це.
Так вона стала моєю дружиною.
Батько передав мені господарство. Зеньків подарував доньці ціле село. Весілля справили у Чернівцях. Усі повпивалися, мій батько танцював козачка з мадам Зеньків.
Наступного вечора – всі все ще шукали, наче небіжчики у Судний день, свої частини тіла й не знаходили їх, – я сам запряг шестерик коней, усі шестеро, білі, наче голуби. Блискуче волохате хутро ведмедя, якого я забив, устеляло сидіння, а лапи з позолоченими кігтями звисали аж до підніжок із кожного боку брички; велика голова з іскристими, наче живими, очицями, лежала в ногах. Мої люди – селяни, козаки на конях зі смолоскипами та віхтями в руках. Я беру свою дружину – горностаєве хутро накинуте на плечі – й несу до брички. Мої люди святкують; вона сидить, мов королева, на ведмежій шкурі, поставивши маленькі ніжки на його велику голову.
Моя челядь на конях – довкола нас; так я й увів молоду господиню в наш дім.
Рай кохання – ще одна велика дурниця, про яку можна прочитати в німецьких книжках, а потім сліпе обожнювання дівчини…
– Як писав Шиллер у…
– Ох, прошу вас, я гадаю, ви не збираєтеся декламувати мені пана Шиллера? Змилосердіться, Бога ради…
– Тільки одну строфу, ось пригадайте… Вибачте… «…Злотим паском і серпанком / Диво-з’ява рве навпіл…» – продекламував я невблаганно.
– Мав рацію той пан Шиллер, – мовив мій шляхетний співрозмовник. – Диво-з’ява. Було би диво з див, якби непорочна дівчина стала вершиною творіння, а любов стала б тим прекрасним сліпим почуттям, яке чоловік мусив би мати в душі до тої дівчини. Диво-з’ява розполовинила і мене.
Щойно тоді, як вона стала моєю дружиною, я наважився її любити, а вона – мене. Тоді вона відкинула геть звичаї, умовності, пристойність, геть усе – разом із корсетом і підтяжками для панчіх – скинула на підлогу. Моя любов повнилася її любов’ю і все росла й росла. Наші кохання росли, росли, наче близнята.
Панні Миколаї я цілував руки, своїй дружині – ноги, не раз зубами впивався так, аж вона скрикувала й тручала мене ногою в обличчя.
Тепер я розумів, чому припадають на коліна й моляться перед жінкою з дитям. Але вони з неї зробили непорочну діву, покойову тваринку нашого Господа Бога.
Бачте, дівчина є своєрідною рабою у своєму домі. Батьки нерідко вважають доньку своєю власністю. А от жінка – уже щось зовсім інше, щомиті вона може мене покинути. Чи не так? Вона має таке саме право вибору, як і я. Тому й поставили на вівтар непорочну діву. Яка нісенітниця! А потім кажуть: «О чарівне дитя!». Отаке собі жовтороте курчатко й має бути мені рівнею. Подумайте про це, будьте ласкаві.
Любов чоловіка і жінки – шлюб, але я маю на увазі той шлюб, який освячує природа.
Та й взагалі, що це таке?
Погляньте на це життя. Дивовижна книжка!.. – якусь мить він прислухався до пісні вартових. – …Ця мелодія! Німці мають «Фауста», і в англійців
