знову пішла до танцю.
– Краще б вона цього не казала, – повільно промовив я. – «Танцюю на краю погибелі» – не до душі мені такі слова.
– Сам знаю. Бо вони недалекі від істини. Ця крихітка – справжня сміливиця. Так, у мужності їй не відмовиш. Але зараз, на жаль, не вона їй потрібна. Обережність, а не хоробрість, voilà ce qu’il nous faut![45]
Назавтра настала неділя. Ми сиділи на передній терасі готелю, і було вже десь о пів на дванадцяту, коли Пуаро раптом звівся на ноги.
– Ходімо, друже мій. Спробуємо поставити невеличкий експеримент. Я впевнився, що мсьє Лазарус та мадам Райс вирушили на автомобільну прогулянку, а мадемуазель Баклі поїхала разом із ними. Тож зникли будь-які перешкоди.
– На шляху до чого?
– Зараз побачите.
Ми спустилися східцями й, перетнувши нешироку смужку трави, вийшли до моря, звідки саме поверталися кілька купальників. Вони проминули нас, весело теревенячи.
Коли ті пішли, Пуаро подався туди, де на непримітній, із заіржавілими завісами хвірточці були виведені напівстертими літерами слова: «“Дім на околиці”. Приватна власність». Людей ніде не було видно. І ми тихенько прошмигнули всередину.
А вже за мить дісталися газону перед будівлею. Довкола ні душі. Пуаро неквапом підійшов до краю стрімчака й виглянув з-за нього. А відтак подався до само́го будинку. Французькі вікна, що виходили на веранду, стояли відчинені, і ми потрапили прямісінько у вітальню. Затримуватися там мій друг не став, а, відчинивши двері, вислизнув у коридор, де пішов нагору сходами, ну а я тримався за ним. Пройшовши прямо в спальню Нік, він сів на краєчок ліжка і, підморгнувши, кивнув мені.
– Тепер бачите, мій друже, як це просто. Ніхто не помітив, як ми ввійшли. Ніхто не помітить, як ми підемо. Можна спокійно провернути якийсь трюк, що спав на думку, і нічого не боятися. Скажімо, підтерти шнур, на якому висить картина – так, щоб за кілька годин він неминуче мав лопнути. Ну а якби хтось випадково таки трапився перед будинком і помітив нашу появу, у нас би знайшлося цілком природне пояснення, якби лише нас тут знали, маючи за друзів дому.
– То ви хочете сказати, що якогось незнайомця можна виключити?
– Саме так, Гастінґсе. За цим стоїть не приблудний вар’ят. Тут треба шукати серед своїх.
Він, розвернувшись, вийшов із кімнати. Я подався за ним. Жоден із нас не порушував тиші – гадаю, обидва занадто стривожилися.
І тут, розвертаючись на сходовій клітці, ми раптом спинилися. Назустріч піднімався якийсь чоловік.
Той теж застиг. Його обличчя огортала тінь, але поза свідчила про цілковиту розгубленість. Він оговтався перший і гучно, ледь не задерикуватим тоном спитав:
– Що ви, в біса, тут робите, хотів би я знати?
– Ох! – мовив Пуаро. – Ви, певно, мсьє… Крофт?
– Саме так мене звуть, але що…
– Чи не побесідувати нам у вітальні? Там, гадаю, буде зручніше.
Той присмирнів і, різко розвернувшись, став спускатися, а ми трималися одразу за ним. У вітальні ж, щойно зачинилися двері, Пуаро склав короткий уклін.
– Дозвольте
От що нам не завадило б (
