Челленджером. А Фредеріка й Лазарус щойно зробили перерву й присіли за столик. Відтак кавалер устав і відлучився, лишивши місіс Райс на самоті. Пуаро подався прямо до неї. А я рушив слідом за ним.
Мій друг діяв навпростець, без еківоків.
– Дозволите? – Його рука лягла на спинку стільця, а вже за мить він спритно опустився на нього. – Мені хотілося б побесідувати з вами, доки ваша подруга зайнята танцями.
– Слухаю вас… – Голос жінки прозвучав сухо й байдуже.
– Мадам, не знаю, чи вона розповідала вам, але якщо ні, то це зроблю я: сьогодні на її життя було скоєно замах.
Великі сірі очі місіс Райс поповзли на лоба від жаху й подиву, а розширені зіниці – чорні кружальця – навіть побільшали.
– Про що ви?
– У мадемуазель Баклі стріляли в саду цього готелю.
Жінка раптом посміхнулася – поблажливо, жалісливо, недовірливо.
– Це Нік вам таке сказала?
– Ні, мадам, мені випало бачити це на власні очі. А осьде і куля.
Він простяг її співрозмовниці, і та трішки сахнулася.
– Але тоді… тоді виходить…
– Що це не витвір бурхливої уяви мадемуазель, як ви розумієте. За це я ручуся. Є навіть іще дещо: за кілька останніх днів сталася низка вкрай дивних випадків. Ви, певно, чули, а втім, мабуть, ні: ви ж бо приїхали сюди тільки вчора, авжеж?
– Вчора… так.
– А доти, як я зрозумів, гостювали у друзів, у Тевістоку.
– Все правильно.
– Мені було б цікаво, мадам, почути прізвища тих, у кого ви там зупинялися.
– І з якої такої причини я повинна вам звітуватися? – холодно поцікавилася жінка.
Пуаро вмить перетворився на живе втілення невинного здивування.
– Тисяча вибачень, мадам. Моя поведінка була вкрай maladroite[43]. Я просто й сам маю друзів у Тевістоку, от і подумав, що ви, мабуть, зустрічали їх там… Б’юкенен їхнє прізвище…
Місіс Райс похитала головою.
– Ні, таких не пригадую. Не думаю, що ми могли зустрічатися. – Тепер її тон став навіть сердечним. – Давайте не будемо про якихось зануд. Розкажіть мені краще про Нік. Хто в неї стріляв? І чому?
– Хто – не знаю. Поки що… – сказав на це мій друг. – Але я неодмінно довідаюся. О так, докопаюся, будьте певні. Я ж бо, знаєте, детектив. Мене звуть Еркюль Пуаро.
– Уславлене ім’я.
– Мадам аж надто люб’язна.
Аж тут вона повільно протягнула:
– Чого вам від мене треба?
І цим, гадаю, здивувала нас обох. На таке запитання ми не чекали.
– Я хочу попросити вас, мадам, наглянути за подругою.
– Гаразд.
– Це все.
Мій друг підвівся, коротко кивнув, і ми повернулися за власний столик.
– Пуаро, – сказав я, – чи не надто прямолінійно ви дієте?
– Mon ami, а що мені залишається? Трохи, напевне, грубувато, зате ефективно. Я не можу ризикувати. А так принаймні
Безцеремонний (
