Останнє полювання. Жан-Кристоф Гранже
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Останнє полювання - Жан-Кристоф Гранже страница 9
![Останнє полювання - Жан-Кристоф Гранже Останнє полювання - Жан-Кристоф Гранже](/cover_pre795495.jpg)
– Окрім цих двох, більше ніхто не міг перейняти естафету?
– Старше покоління складалося з трьох братів: Фердинанда, батька Юрґена і Лаури, Герберта, який помер передчасно, народивши двох хлопчиків, і Франца, про якого ми вже говорили, він іще живий, але дітей не має.
– Цей не міг, бува, захотіти під старість перебрати віжки, усунувши племінника?
– Не знаю. Треба перевірити його алібі.
– А що з двоюрідними братами, дітьми Герберта?
– Те саме. Але акціонери групи завжди довіряли Юрґену та Лаурі, та й компанія зараз на піку успіху. Ніщо не натякає, що Юрґена замінить якийсь інший Ґаєрсберґ.
– Чи можливо, що між братом і сестрою існувало деяке суперництво?
– Треба дізнатись. Можливо, вона, навпаки, наступна в списку…
Обабіч дороги тягнулися мури з сосен без жодного просвіту. Не було видно й жодного стовпа з дротами чи дорожнім знаком. Здавалося, ліс тут поглинув цивілізацію.
– Далеко ще?
– Ми вже на землях Ґаєрсберґів.
Ньєман одразу ж усвідомив розмах цієї сім’ї, яка володіла, певно, тисячами гектарів Чорнолісся. Це вони знищили будь-які сліди цивілізації на своїй вотчині. Щоб краще полювалось, щоб краще дихалось. Після хіпанів, які жили в екологічно чистій бульбашці, вони переходили до панів, що ревно захищали свій ігровий майданчик.
Флік заглибився в роздуми. Водіння стимулювало його мозок. Його не припиняли терзати перші дані про спосіб убивства, і в нього вже з’являлися суперечливі теорії. Можливо, убивця був мисливцем-піршером, для якого зарізати людину, як оленя чи кабана, – це творіння чистої краси. Або своєрідний спосіб віддати честь.
Але можна припустити й протилежне: чоловік ненавидів пірш, його від цього нудило. Він відтворив цей процес лише для того, щоб виразити свою ненависть, чи ним рухає помста – наприклад, за нещасливий випадок на полюванні?
– Пригальмуйте, – зненацька скрикнула Івана. – Ми в’їжджаємо на власне приватну територію парку.
Цієї ж миті на дорозі показалися два сторожі. Найдивніше, що тут не було ні брами, ні будь-яких вказівників: ця асфальтована дорога належала Ґаєрсберґам і вела, очевидно, до одного-єдиного місця – замку графині.
Із деяким запізненням Ньєман усвідомив, що дерева довкола них зімкнулися ще тісніше і потемніли так, що аж, нарешті, почали виправдовувати назву місцевості.
Івана вийшла з авто і заговорила з охоронцями німецькою. Хоч і усвідомлюючи свою неправоту, Ньєман подумав, що їй, мабуть, було легше вивчити цю мову завдяки своєму хорватському походженню. Ідіотська думка: Івана не розмовляла мовою своїх предків, а німецька, безперечно, не мала нічого спільного зі слов’янськими мовами.
Івана повернулася на місце, і вони проїхали ще хвилин десять. Лісу, здавалося, не було ні кінця ні краю. Однак