авта, як біля нас набралося багато інших чоловіків і жінок, всі мене голосно вітали, я почувався героєм, який вернувся переможцем з поля бою, ми гармидерно входили до гарного, чистого, просторого будинку, мене засипали питаннями, я почувався розгублено, під моїми ногами все ще хитався ґрунт. І вимагалося відпочинку.
Але про таке не було й мови. У просторій їдальні препишно, незалежно і визивно стояв широкий, білий, заставлений посудом стіл з парою тузинів стільців, і все це разом з драпіжною гостинністю чекало на мою настовбурчену істоту. Згодом я опинився на головному місці стола, я був приголомшений стихійною кількістю їжі, різноманітністю пиття, чисельністю гостей обох статей, ми пили, ми їли, ми підносили тости, ми виголошували промови, з мене зроблено сенсацію року, найбільшу людину століття, опісля все перейшло на вокальну частину церемонії, і наші горді, буйні, степові і гірські пісні розлягалися широко над затокою св. Георгія[88] і напевно досягали Гавайських островів.
І це протягнулося далеко до пізньої ночі, і коли я десь по другій годині лягав до своєї білої, чистої, просторої, а головне нерухливої, постелі, я був не тільки смертельно втомлений, але разом цілковито переконаний, що час моєї безцільної мандрівки скінчився, а почався час шукання певного, остаточного місця на цій благодатній, ситій землі.
А згодом з почуттям гордости і вдоволення мене обвозили оглядати пречудове, амфібійне зелено-іржаво-бронзове місто, розложене на зазубнях широкого побережжя зі сніжно-перламутровими верхів’ями гір, білими на схилах будівлями, гостроверхими секвоями, містерійними тотемами, дзеркальними водами. Я ще не бачив більш вражаючого поєднання творчости стихійних сил природи і людського планування, у якому б хмарочоси природного граніту і хмарочоси залізо-бетону на тлі сіро-синього моря творили таке панорамне зосередження краси і маєстату.
Одначе цей закуток нашого континенту, зо всіма його сліпучими далями обріїв, з його рухливими кораблями і спокійними причалами, не став місцем мого остаточного оселення. Не можу сказати чому. Коли нам визначаються путі, ніхто не знає, чи має це бути путь Магелана, чи Емануеля Канта, а чи звичайного волоцюги з-під мостів Парижа. Чоловік, який вибрав мене з таборів, у якого я почав працювати, як механік автомайстерні на ім’я Іван Сенишин, не дивлячись на його королівську для мене зустріч, не був призначений долею на мого супутника життьових вимог. Ми зійшлися з різних бігунів плянети, з різних заложень душі, ми по-різному бачили кольори, по-різному чули тони. А тому ми мусіли розійтися.
Це мусіло статися з неухильністю смерти чи биття серця. Чи вмів я працювати і чи працював вистарчально? За моїми поняттями вмів і вистарчально, але наші з Сенишиним амбіції ніяк не мирились. Він ніяк не хотів повірити, що я приїхав до Ванкуверу не тільки «доробитися», не тільки мати «гавз», «кару», багато на столі, багато в холодильнику, але також довідатись, хто був Джордж Ванкувер, чого він тут шукав[89], чого сміявся Бернард Шоу, чому плакав
Затока Святого Георгія (
Джордж Ванкувер (
