з таборів Ді-Пі Німеччини[84]. Сірий, туманний ранок, скиглення мев, рев сирен, запах вугільного диму, невиразні зариси побережжя.
Між цими прибульцями, у сірому пом’ятому плащі, бачу також і себе. Мені тридцять чотири роки, у моїх руках дві валізи. Я легкий, молодий, здоровий… Я на березі Америки, в Канаді з призначенням Ванкувер. Америка для мене не просто Америка, а амбіція, фантазія, ідеал. Належу до тих, що шукали тут правди, свободи – кращі і гірші, святі і грішні, але завжди сильні і завжди рішучі.
Всідаючи вечірньою порою в Галіфаксі до довгого, окремого потягу, мене розварювало почуття надмірного зворушення. О шостій годині, під смеркання, потяг рушив, вісімсот пасажирів, десятки мов і рас і невідомість простору. Пригадувався Колумб, аргонавти, романи Купера, ковбойські фільми. Є це світ, що виломився з історії, покинув традицію, знайшов свої власні дороги і пішов далеко наперед у простори нових епох.
Так, далебі, нелегко окреслити той насторожений настрій, що весь виповняє мою істоту. Можливо, жалію, що я вже не належу до тих перших, які пройшли цей континент. Це було так недавно. Праліси, озера, дикі ріки, прерії, індіяни, комарі. Сьогодні мене везуть вигідним, теплим спальним повозом, я не мушу знати дороги, шукати напрямку за зорями. Біля мене все солідне, спокійне, привітливе. Увійде людина у темно-синій уніформі, запитає чи мені вигідно, чи я чогось не потребую. У мене на грудях картка з номерком і призначенням, і за п’ять днів і п’ять ночей вона заведе мене на другий кінець континенту.
За вікном вже ніч, потяг біг і кричав, мов гігантська потвора. Довкруги втомлені, зібгані, мовчазні обличчя. Хотілося б розгадати їх думки, звідки вони і хто вони і чого залишили минуле. Їх очі зраджували пережите. Вони не здивовані, байдужі, смутні. Можливо, вони все ще бачать табори Колими, Авшвіцу, гарячі пристрасті, холодні бункери, танки, літаючі фортеці. Неймовірні свідки неймовірного суду, що його скликано судити віки і епохи.
Потяг женеться далі, на ранок він перетяв границю Сполучених Стейтів, земля вкрита інеєм, минають будови, гаї, поля, ферми. Згодом знов вернулися до Канади, а на вечір зі зменшеним темпом обережно в’їжджаємо до великого міста Монтреал.
Після Европи приємно бачити ціле, незруйноване місто, ніде ніяких руїн, яскраві неонові реклами, многолюдні вулиці і безконечна кількість моторових возів. На пероні чути англійську, французьку, німецьку, українську мови, я пручаюсь з кожним написом, мої настрої розгублені, почуття осамітнення.
Пересідання на нормальний «Кенедієн Пасифік» – експрес, якого завданням пересікти континент і викинути мене на березі Тихого океану. Неймовірні простори, ґраніт, ріки, озера і ліс. Вони лежать спокійно, вони стоять задивлено, вони течуть задумано, вони чекають, виглядають, сподіваються. Земля жива й насторожена, вона планує свою казку майбутнього і розказує її вітрам, деревам, воді… І довга, провокуюча дорога крізь граніт і ліси до людського серця і мізку.
То
На його покладі 810 пасажирів з таборів Ді-Пі Німеччини… – корабель американського флоту «Генерал Стюарт», який входив до складу П’ятого флоту ВМС США, у лютому 1948 року вперше прибув до Західної Австралії з 857 переміщеними особами з Європи. Загалом, оперативний флот ВМС США здійснив близько таких 150 рейсів. У період з 1950 до 1955 рр. військовий корабель «Генерал Стюарт» відплив із Бремергафен (Німеччина) до Нью-Йорка і Галіфаксу (Нова Шотландія), переправивши тисячі європейських біженців до США і Канади в рамках Міжнародної організації біженців.
