Маркгам до вулиці Квін, де на розі містилася харчівня «Йорк», власником якої був мій господар Пилип Стецик. Це була пісна, одноманітна вулиця, заселена переважно сірим людом, з численними синагогами, висаджена берестами, з будинками історичної давности, зі всілякими хитро-мудрими ґаночками, балкончиками, прибудівками, яких цегляна барва від часу перетворилася у брудно-буру, яких малювання порепалось, а травники злисіли за браком сонця. За повір’ям більшости мешканців закутка, сміття значило гроші, тому до нього ставились, як у Індії до святих корів, гігієна не вважалася чеснотою, а на естетику не збувало часу. І дивно, чому саме в таких місцях водиться стільки дітей. Можливо, рід людський такі самі бактерії, як і всі інші, і смітники є для них найближчою стихією.
Я, звичайно, проходив сюдою не для розваги, це моя щоденна путь до їдальні, між дванадцятою і першою годиною. «Ґріл Йорк» пишався численними написами, неоновим світлом, рекламою цигарок «Прогрес». Це привабливий, колоритний, ніби з оповідань Джека Лондона, вертеп зі запахами тютюну, олії, риби, цибулі, це стовковисько типів й характерів, це щедра долоня, що за маленькі гроші пропонувала вам ситість, це місце, де, крім «гамбургів» і «гот-доґів», ви дістали рідні борщі й вареники, а до того зустрілись «зі своїми» і наговорилися до хрипоти про найважливіші проблеми світу.
Саме того часу це мальовниче пристановище істотно поширилося, подвоїлась кількість стільців бару, стіни змінили свою тютюнову барву на сіро-небесну, додано збоку кубічну, без вікон, оббиту фанерою кімнату, запроваджено мікрофони з безконечною музикою і вістями на різних мовах і подвоїлось кельнерок, які заклопотано бігали у своїх ясно-кремових халатиках, обвантажені посудом і харчами.
З-поміж них контрастово виділялась звинна, елеґантна русявка зі синіми очима, червоними устами і вольовим, вражливим носом, родом з Донбасу, яка часто до мене зверталася і звала мене Павлом Івановичем.
Одного разу вона несподівано мене запитала:
– Павле Івановичу. Чи ви знаєте Лену Глідерс?
– Ні, – відповів я незучаснено.
– Не знаєте Лени Глідерс? Це неможливо. Це ж відома малярка, – казала вона здивовано.
– Ні, – відповів я тим же тоном.
– Вона малює різні такі… знаєте… Модерна, – вияснила вона.
– А вона вас знає, – вияснила виразніше.
– Мене? Як і чому? – питав я здивовано.
– Як і чому. Ви ж парубок. Ми з нею разом живемо. І про вас говоримо. Вас усі знають.
Аргумент був засильний, я замовчав, але моя співрозмовниця не вмовкала.
– Дуже гарна, – казала вона, маючи на увазі ту саму Лену.
– Навіть дуже, – пробував я жартувати.
– ….Уявіть, що дуже. І шкода, що ви її не знаєте.
– Можливо, й шкода.
– А, може б, ви хотіли з нею познайомитись?
– А чому б ні.
– Вона недавно прибула
