п’ять, я навіть знов почав сумніватися, і мій настрій дуже гостро почав мінятися з буревійно лютого на непевно-переляканий, і я навіть почав вагатися, чи цей мій розтріпаний вигляд зможе вистарчально виправдати мене перед судом невмолимости, і коли ті фатальні п’ятнадцять хвилин наближалися зовсім, я зненацька, мов опарений, зірвався на ноги і почав поспішно натягати штани. Та було вже пізно. До дверей справді делікатно застукано, я не розумів, як це і коли сталося і хто там за дверима, але я з поспіхом натягнув штани, як на зло плутався в кожній холошні, назував черевики, ледве накинув піджак, але краватки так і не встиг зав’язати, як і не встиг привести до ладу своє густе, темно-каштанове волосся. Я передчасно, механічно відчинив двері і дослівно… Так. Повірте мені. Я занімів. Перед мною, як у якійсь брутальній казці, стояла свіжо, демонстративно, вишукано одягнута, дуже молода, газельно перелякана дівчина, яку я пізнав на перший погляд… Та сама, з того перехрестя Дандес – Батерст, яку я так подивляв і яка мене так вразила своєю динамічно-визивною подобою. Я, мабуть, зробив провокативно великі очі, моє обличчя, мов з гуми, розтягнулося у здивуванні, а на мене дивилися перелякані, великі, не знаю якої вже барви, очі, і дуже непевний, мало не дитячий, уривний голос запитав:
– Чи це тут?
– Лена Глідерс? – перебив я її вигуком, але мій голос зірвався, раптово упав, і я розгублено занімів.
Дурнішої, банальнішої, наївнішої сцени в моєму житті я ще не переживав. Школяр початкової школи, напевно, на моєму місці, виглядав би достойніше.
– Чи можу зайти? – почув я скромне питання.
– О! О! Вибачте! Розуміється! Прошу… І вибачте… Я… Я вирішив… що ви… Той телефон… Але прошу, дуже прошу. І прошу сідати. Тут, тут… – я почав поспіхом звільняти від газет і книжок мої обидва стільці.
Така маса друкованого паперу, я щойно тепер це помітив. «Лайф», «Франкфуртер Іллюстрірте»[98], Віккі Доган[99] у купальному костюмі, королева Фрідеріка[100] в регаліях, дивовижні риби зі синіми смугами, гола, рожева дівчина з Таїті у прозорій воді з віночком червоних азалій на смуглявій голівці, голова Молотова з кирпатим носиком, задиракуватими вусиками, в окулярах і підписом «нєт!» і різні, прерізні ілюстровані, як «Пост»[101], «Тайм»[102], «Меклейн» – все це поспіхом, ніби осіннє листя, я згортав обома руками і робив місце моїй містерійній гості, яка скромно і здивовано стояла біля дверей, одягнута у легку, коротку, сріблясту суконку з високим, під саме підборіддя, китайським коміром і великими очима гляділа на мою метушливу безпорадність.
Звичайно, я не звик бути безпорадним, ані розгубленим у таких випадках, де в дідька ділися мої уславлені ароґанції, і що це за дивовижа діялась взагалі. Моя гостя також, як мені видалось, не відзначалася великою відвагою, я вказав їй місце, і вона слухняно, як школярка, присіла на краю канапи, стиснула щільно свої гарні стрункі ноги у прозорих нейлонових панчохах, на яких делікатно тримала невелику
«Франкфуртер Іллюстрірте» (
Дуган Віккі (
Королева Фрідеріка (
«Пост» (
«Тайм» (
