докірливо глянула на мене, і я залишився сам у гущі людей.
Відчувалось багато надзвичайного, я любив феномени, фантастичні реклами, літаючі тарілки, любив гру серця. Вимагалось більшого ефекту, і я почав шукати буфету. Продираючись крізь масу людей, я ще раз наткнувся на Маню Зарубовську з її гарними, оголеними плечима, які під штучним сяйвом світляних дисків мали кольор старої бронзи.
– Вона вас шукає! – шепнула вона знов і так само зникла.
Я рішуче не міг дати зі собою ради, це обурювало. Не піти ж і не кинутись у прірву. Я ще збільшив зусилля, щоб прорватися до буфету, знайшов його у відлеглому куті зліва від голосної оркестри, обложеного армією людей із склянками ситого, лукулівського[69] настрою. Моя поява викликала сенсацію, знайшлося багато знайомих. А! О! Давно не бачились! Купили нову хату! Ґратулюю! Виклики, оклики, ґратуляції, ніби я переміг боксера Люїса[70]. У моїй руці механічно з’явилася склянка з рай-віскі[71], появився друг і приятель ще з Европи Степан Снилик, той самий, що «оформив мою хату», який встиг оформитись також і виглядав як американський футбольний м’яч з округлим теплим носом і білою пінгвіновою маніжкою на тлі чорного англійського одягу.
– Прогресуємо, – казав Снилик. – Як хата? Не бери цього поважно. Маю для тебе солідніше діло. Випий ось чарку і бери другу. Я сьогодні «целебрую». А все-таки в Роял Йорку було краще. Цей готель… Нічого, нічого. Мода… Щось, як вірші Полусонцевої, але там було де розгорнутись. Наша громада множиться. Хати йдуть, як нейлонові панчохи, купив – двадцять, продав – тридцять. Раджу і тобі ворушитися.
До нас підходили, відходили, творили гурти, реготали. Власник «Луців енд Брос Ко»[72], власник «Дженерал Клінінґ»[73], власник «Дженерал Вуд Стор»[74]. Безодня власників, мої кишені заповнились візитівками, колишні хлібороби України, всілякі в’язні всіляких тюрем, таборяни Ді-Пі, націоналісти, соціалісти, монархісти, праві, ліві, об’єднані залею Парк Плаза, надхненні рай-віски і оркестрою Ябця Яблонського.
Мене замотали у вир алкоголю і бізнесу, ніби медальйон ватою, моє обличчя набрало кольору полуниці, язик розв’язався і молов, як жорна, що лиш не сип, здавалось я потрапив на іншу планету і закрутився солодким крутіжем блаженного буддійського раю.
Та все-таки я не зрікався туманного наміру вирватися з цього буфетно-бізнесового едему, бо десь там у непроглядній далечі майоріла одна згадка, яку я намагався піймати рукою. Я робив зусилля прорватися і знайти щілину у мурі білих маніжок, можливо, я зробив щось в цьому напрямку і зовсім не помітив, коли і як, знічев’я, як привид, як царівна підводного царства, з модерно-атомовою, сіро-попелястою зачіскою появилася переді мною Лена.
Наскільки все-таки жінка відважніше від нас, чоловіків, єство, вона стояла переді мною у модній, сірій, мішкуватій, а ля Париж, сукенці, зі сартрівською екзистенціалістичною усмішкою, зовсім незалежно і виразно дивувалася виглядом моєї спантеличеної подоби. І єдине, що мене рятувало від загибелі,
Лукулівський – від фразеологізму «лукулівський бенкет», що означає незвичайно багатий, вишуканий бенкет. Походить від імені знатного римського полководця, консула Луція Ліцинія Лукулла (Lucius Licinius Lucullus; 117 до н.д. – 56 до н.д.), який на схилі літ прославився любов’ю до розкішних бенкетів.
Джозеф Луїс Берроу (
Рай-віскі (
«Луців енд Брос Ко» (
«Дженерал Клінінґ» (
«Дженерал Вуд Стор» (
