style="font-size:15px;"> Тієї ночі я вертівся біля своїх машин, як розбурханий робот, виповнений динамітом. Я був ходяче ті-ен-ті[57], граната на двох ногах, безглузда торпеда під божевільним тиском. Що мав робити? Мораль, етика, пристрасть, гормони, закони – метелиця чеснот, а сам я плоска реальність, стандартна норма звичайнісінького побуту з ідеалами – я, моя жінка, мої діти, мій дім – альфа й омега і замкнене коло.
Але коли це і де це я вперше зустрівся з цією долею? Чи було це тут у Торонті, а чи деінде у наших судьбоносних мандрах? Це було ще в Европі, у Ляйпціґу, Фулді[58], Франкфурті. Це було під час ісходу у вирі шаленого стовпотворення, на тлі епохальних руїн континенту, серед метушні Ді-Ді кемпів, в атмосфері затруєння, ненависті, противенств. Хто пив це смертельне вино епохи, нелегко збавиться його оп’яніння.
І мене цікавило це приречення, не пригадую вже, як і коли ми зустрілися, але було це завжди поєднане з певними хвилюючими складниками, навіть, пригадую, тоді в Берліні у бункері Ангальтер-Бангоф[59], коли на наші голови з висоти небес, ніби з рогу добробуту, сипались тонни вибухових об’єктів, а ми, побравшись за руки, намагалися лізти живцем у сиру землю, дихали диханням могили, тремтіли разом з планетою і мали лиш одну-однісіньку мету зберегти биття серця і не зірватися в безодню смерти.
У Торонті ми зустрілися на ґрунті громадської роботи; у товаристві ще однієї синьоокої молодиці, чи не жінки мого приятеля Бойка. Марта появилася одного весняного дня, у моєму анахоретському логовиську на вулиці Маркгам у ролі делегації однієї жіночої організації з місією завербувати мене для доповіді у їх організації на тему поетеси Лесі Українки – карколомне, як на мене, завдання, але я погодився. Вона була у блискучій жовто-гарячій сукні, як втілення турбо-динамічних сил своєї статі зі соромливими поглядами з-під густих, довгих повік, і пригадую виразно, що це опікало мене цикутою спокус і в моїй уяві вже тоді вирували чортики, які навперейми нашіптували мені скористатися з цієї добродійної нагоди. Я, здається, частував своїх гостей голландським «болс»-ом[60], показував таборові фотографії, говорив про поезію і розпачливо намагався бути привабливим, що мені нетяжко давалося.
А потім, як пригадую, я випустив її з поля зору… Але пізніше на одному з наших початкових танцювальних вечорів вона підійшла до мене і запропонувала якусь метушливу румбу.
– Ви, здається, мене щасливо забули, – казала вона тим своїм упокірливо-кокетливим тоном, що звичайно діяв на мене пацифістично.
Було далебі невиправданим, що я міг щось подібне вчинити, і я почав незграбно виплутуватись з цього ганебного становища.
– Як можна забути таку чарівну жінку! – несумлінно брехав я і не пригадую, що ми там говорили взагалі, але пригадую, що ми найбезбожніше взаємно залицялися і навіть, здається, домовились нелегально зустрітися, чого одначе не сталося з моєї вини.
Бо опісля я був паралізований іншими корчами вже на ґрунті Лени, яка стихійно опанувала моєю
Ті-ен-ті (
Фулда (
Ангальтер-Бангоф (
«Болс» (
