йду здеформованим хідником, на якому завжди після дощу стоять калюжі води, доходжу до зупинки на краю Гай-Парку і вулиці Блур, намагаюся як найскоріше зловити зелене світло, переходжу динамічно-рухливу вулицю і біля станції бензини «Саноко», під величезною рекламою Домініального банку, чекаю на трамвай.
Набирається багато людей, згори надходить великий, червоний з білими обводами, завжди переповнений трамвай, люди повільно й обережно втискаються до його нутра, а всередині тісно й невигідно, трамвай рушає, тягнеться поволі здовж парку, пересікає перехрестя Гай-Парк авеню, пару разів зупиняється… На перехрестю Дандес я пересідаю і по короткому часі вже висідаю біля крамниці продажу горілок, звертаю на вулицю Стерлінґ, де маєстатично вітають мене цегляно-похмурі будови фабрики, до яких я входжу головним, широким входом з почуттям незамінної важности, направляюсь вужчими сходами вниз до своїх машин, де завжди несе сильним запахом спаленої оливи, знаходжу свою залізну шафку з одягами, перевдягаюся в робочий темно-синій комбінезон і починаю операцію.
Моїми клієнтами були завжди гарячі, пітні колеса і вальці машин, які своїми потужними м’язами приводили в рух ціле це багатоповерхове, многолюдне, солодке царство. Моїм завданням було пильнувати, щоб всі ті залізні органи цього механізму безперебійно діяли, щоб весь складний комплекс пульсував ритмом досконалого швайцарського годинника.
І признатися, я любив це життя машин, мене інспірував їх наснажуючий рух, їх точність наподоблювала професора математики при шкільній таблиці, коли він урочисто розв’язував складну формулу кількох невідомих, їх темпо нагадувало дириґента Стоковського[45], коли він диригував «Ді Цавберфлєте», їх сила уявляла клітку з хижими звірями. Вони для мене не мертві шматки мертвого металу, а живі, органічні, творчі, слухняні сотворіння і друзі, як кінь чи собака, а головне, вони були інспіраторами моєї настирливої філософської концепції майбутнього, коли то їх велінням і силою земля скоротиться до розміру футбольного м’яча, а космічні простори перетворяться у квітник Адама і Єви.
По обіді, біля години п’ятої, приблизно тоді ж, коли появлялися мої співмешканці, я, звичайно, заклопотано, пригашений восьми годинами праці, приходив додому. Відкривалися вікна, радіоапарати, у ванній шуміла вода, на кухні сковорода. Над будинком з грюкотом пролітали в напрямку Малтону тяжкі чотиримоторовці, вулиця вверх і вниз гарчала автами, над широкою короною пожовтілого клена заходило сонце. Інколи ця картина міняла тло, сіріла, гасла, або загорялася, звучала кокетством і примхами.
Вечерю їв дома, переважно наспіх, по вечері переважно в городі оберталось землю, вкладалось тераси, вимощалося скелястого квітника для наступного року. Було вже повно жовтого листя, по дубах гасали череваті вивірки, по сусідських городах з диким вереском хлопці вели корейську війну[46]. Вибухали гранати, цокотіли кулемети, по кущах грізно мигали могутні постаті воїнів.
Бояри несподівано набули елеґантного, як цигарничка, темно-синього
Стоковський Леопольд Антоній (
…хлопці вели корейську війну… – алюзія на збройний конфлікт 1950–1953 років між Корейською Народно-Демократичною Республікою і Південною Кореєю. Ігри хлопчиків у «війнушки» – це жива пам’ять про недавні події. Кожне покоління дітей грає у свої «війнушки».
