травниками, спокійно і солідно, стояли муровані здебільшого з цегли й переважно двоповерхові з мезоніном та просторими критими верандами, котеджі, що своєю подобою виразно стверджували їх англо-саксонське походження. З них можна було читати трагіку Шекспіра, містику Мільтона, романтику Байрона, вони оповідали понуру заґу про твердих людей, міцні темпераменти, наснажливі характери. Видавалося, що тепер вони залишені, оповиті сторожкою тишею, але в кожному їх примруженому вікні, десь в глибині, під чорним абажуром, світилось таємниче світло, а у кожному ґаражі стояло завжди готове до послуг авто і це свідчило, що тиша цих будинків, це лиш стримана пристрасть закованих у тверду форму арґонавтів.
І між цим, невідмінно появлялася ще одна з’ява, яка не залишала мене ніде й ніколи, при всіх нагодах і погодах, а особливо при таких ось ліричних прогулянках, під осінь, коли все довкруги торкалось моїх нервів. Звичайно в такий час, вечірньою, імлистою добою, ввижалася мені Лена Глідерс. Її великі, нервові, скорше сірі, ніж сині, очі дивилися на мене зо всіх вимірів, я зупиняв думку, закривав свідомість і поринав у блаженну нірвану особливого, опалюючого почуття, яке мудро і дотепно ліпило з мене найхимернішу подобу рабської креатури. В моїх вухах звучала її картава, бляшана мова, хвилююче тепло наповняло кров, я намагався бути романтичним і цікавим, а робився безбарвним і безглуздим.
Один тільки раз ми пройшлися були цією алеєю, десь також під осінь, перед її виїздом до Монтреалу, і ця наша прогулянка робила мені це місце привабливим. Легка, струнка, незалежна, осінній кремової барви плащик, білі на високих закаблуках черевички, намагання ступати в ногу і звичайно, ми не йшли, а бавились, грайливо оглядали музейчик Говера, кормили верблюдів і бізонів, говорили про мистецтво Кокошки[26] і на кожному кроці фотографувалися, особливо в одному закутку під білими березами.
Останній її лист з Монтреалу найкоротший з коротких: «Павле, я вийшла заміж», з невідмінним додатком «ніколи-ніколи не забуваюча»[27]. Розуміється, що це за того лікаря шведа[28], про якого іноді згадувала і з яким минулого літа несподівано й демонстративно літала до Ню Йорку, жила в готелі Асторія[29] і писала мені ту саму листівку з Імперським будинком[30] при нічному освітленні. «Тішуся вашими успіхами і ґратулюю», – відповів я їй телеграмою, але це мене вдарило, пригнобило, не хотів вірити, не годився, відійшов від людей, замкнувся сам в собі і сталося це з кінцем травня, а вже сьомого серпня, зі зневіри і розпачі, замість впитися горілкою, я підписав свій перший договір на купівлю моєї першої хати.
Пригадую середину вересня, точніше суботу чотирнадцятого числа, як це занотовано у моєму записнику, сльотистий, сірий день, піднесений настрій, у моєму домі багато руху, хідники і сходи затупані брудом, інженер-архітект Михайло Бояр і його дружина Марта вселилися до нижнього поверху і тим самим засадничо
Кокошка Оскар (
Прототипом головної героїні є монреальська художниця українського походження Люба Генуш (англ. Luba Genush; 1924), про що свідчить сам автор до адресатки в листі від 21 грудня 1961 року: «Багато тепер думаю над темою роману про наші зустрічі, але все це не хоче компонуватися в цілість. А головне – нема фіналу, бо хотілося б, щоб ця композиція вийшла завершеною. Може, це прийде» (Ф. 195. – Од. зб. 422).
У романі письменник зберіг ініціали Люби Генуш в імені головної героїні:
У романі чимало автобіографічних деталей, що вказують на взаємини закоханих свого часу письменника і художниці.
Листів Люби Генуш в архіві У. Самчука немає.
Розуміється, що це за того лікаря шведа… – П’єр Глор (нім. Pierre Gloor; 1923–2003), чоловік Люби Генуш, був швейцарсько-канадським неврологом, клінічним нейрофізіологом та епілептологом.
Готель «Асторія» (
Імперський будинок – ідеться про Емпайр-Стейт-Білдінг (англ. Empire State Building) – хмарочос в окрузі Мангеттен міста Нью-Йорка, США. Назва походить від повсякденного найменування американського штату Нью-Йорк – «Імперський штат».
