трансакція, яка так успішно започаткувала стабілізацію мого домашнього устаткування предметами першорядної вартости. Не всі, можливо, відповідно мене зрозуміють, але буває і так, коли вартості треба розуміти релятивно з різних точок погляду, а один мудрець до цього додав, що за новою математикою, 2 і 2 може творити 22. Зрозуміло, що нова математика дуже пасує для інтерпретації нової економіки. Для мене ця заплутана філософська фраза аж надто зрозуміла і проста.
Як було домовлено, вже другого дня мій новонабутий суперсонік стояв у моїй головній кімнаті на почесному місці, від чого ця кімната засяяла радістю і помолодшала принаймні на два десятки років, а увечері того ж дня вона вже була по вінця заповнена симфонічною оркестрою міста Ню Йорку під дириґентурою самого Артура Тосканіні[41], яка з такою прецизністю виконувала мою улюблену «Недокінчену симфонію»[42], що мені дослівно розтавало в грудях серце і при тому я не міг вистарчально надякуватись тим добрим первомайстрам, які змайстрували таку просту на вигляд скриньку, яка уможливлює мені ловити з повітря не тільки кисень і водень, а також Шуберта.
Марті моя музикальна пригода, розуміється, не подобалась, я міг купити щось таке за двадцять доларів і слухати ту саму музику, по-друге, коли йдеться про справжнє мистецтво, вона не визнає виконання «мертвого апарату», а воліє «живу музику» піаніна чи скрипки, виконану «живою людиною». Я одразу з нею погодився, лишень обережно зазначив, що не кожному дано можливість володіти цим мистецтвом і що я, наприклад, позбавлений цього дару взагалі. Вона не годилася.
– Якщо вже ви любите музику, – казала вона, – якщо ви маєте слух – можете також грати.
– «Само грати», – казав я, – ще не вистарчає, треба «могти грати» і «вміти грати». Інакше, це буде не музика, а партацтво, а тому я вже волію радіо-апарат і найкраще виконання.
Не дивлячись на ці наші гострі розбіжності, Марта все-таки запрошує мене на вечерю. Не можу відмовитись, це значило б легковаження гостинности. За вечерею переходимо на «модерне мистецтво», якого вона також не визнає. На її думку, це лиш безглузда базгранина телячого хвоста. Я хотів було щось заперечити, але пригадав, що її відношення до модерного мистецтва має деякий зв’язок з Леною, тому залишив цю проблему. Марта деякий час провокувала мене:
– Ну… Розуміється. Ви, напевно, лишень за модерне, – казала вона з ноткою кпинів.
– А як вам подобається Рубенс[43]? – відхиляв я мову в інший бік.
– Рубенса я розумію, – відповідала вона.
– Але його сучасники не конче розуміли, – відповідав я.
– Як можна не розуміти Рубенса. Там все ясно, – казала вона.
– Наші нащадки те саме казатимуть про Кокошку, – відповідав я.
Останнє прізвище не справило на Марту ніякого враження, вона, напевно, його не чула, і це помогло нам
Тосканіні Артуро (
«Недокінчена симфонія» (
Рубенс Пітер Пауль (
