style="font-size:15px;"> – Так і кажіть. Вогонь. Вулканні вибухи. Без сумніву і це любов. Любов коси до каменю. Але тут вже можна спекулювати. Тут вже годі сказати, де любов, де нелюбов, можливо, ненависть, хоч би й з любови. Іноді це патологічне. Вам це імпонує? – питав я поблажливо.
– А що імпонує вам? – питала вона різко.
– Не можу окреслити точно. В кожному разі не самий конфлікт, а й гармонія. Вимоги серця, крови, гормонів. Можливо також мрія… Туга. Також романтика. Навіть спорідненість душ. А в молодості, це солодкий чад серця… Зрештою, це знані речі, чи варто повторятися, – казав я переконливо.
– Але ж ви кажете, що це вимога крови, гормонів, – не здавалася Марта.
– Так каже медицина. І я їй вірю. Є ще й закон розмноження, – казав я зверхницьким тоном.
– А скажіть: чи ви направду такий черствий, а чи тільки вдаєте, – робила свої висновки Марта і її наміри були виразні.
За її бажанням я мусів бути зовсім іншим – покірним; слухняним, піддайним, романтичним, героїчним, лицарським, вона любила гарні слова, поетичні образи, які вона слухала, не спускаючи великих, пивних очей з мене, що мене і бентежило, і разом інтригувало.
– А як ви думаєте? – питав я на її питання.
– Думаю… Що ви… вдаєте. Ви не такий, – казала вона.
– Цікаво, який, – казав я далі.
– Ви… Можете бути гарним… І добрим… Але ви не хочете. І я знаю чому.
Я відгадував також, що мала вона на думці. Це була Лена. Марта це чула дуже виразно, її це виводило з рівноваги, не знала, чим і як мене покарати, і остаточно зводила все до впертого, засадничого протесту. Розуміється, я намагався позбутися Лени, вона була для мене тягарем, але Марта не була в силі мені допомогти. Дарма, що ми були так загрозливо близько, двері її спальні проти моїх дверей, коли вона входила до ванни і пускала воду, я не тільки її чув, я її бачив, тонка наша стіна не давала охорони, а до того легкі кроки, шелест халату, запахи парфумів. Михайло мав працю за містом, він вставав раніше, ми з Мартою виходили пізніше і майже одночасно.
Трохи згодом ці наші ранні збирання прибрали виразу таємної гри двох невидимих привидів, які порозумівалися між собою стуканням речей, скрипом помосту, шумом води, дзвоном посуду. Кожний і той найменший порух тиші мав своє значення, атмосфера була наладована електронами контактів, я виразно відчував присутність іншої сили, яка тиснула на мене зо всіх боків і гамувала свободу всіх моїх рухів.
А одного разу, чомусь несподівано, до моїх дверей застукано. Моя постіль була розбита, моя піжама розхристана, на електричній плитці варилась кава, а Марта, не чекаючи відповіді, у своєму пишному, жовтому халаті, стояла у дверях і командувала:
– Павле! Ми з Михайлом домовились, що ви будете снідати у нас.
– Але ж… Слухайте! Ви ще не домовились зі мною, – навмисне намагався я бути нечемним.
– Мій друже! Там у кухні чекає сніданок! – і вона відійшла униз по сходах.
І що за терор? Що мені залишилося? Гасити плитку, натягати одяг і квапитись вниз.
– Ви
