помосту з ногами під низеньким столом, ми зрізались з Мартою у жорстокій суперечці на дуже неозначену, заплутану балаканину про все і ніщо.
– Вибачте, але я вас зовсім не розумію, – міг я розпачливо казати, коли наша суперечка тратила всякий глузд.
– Ще менше розумію я вас, – відповідала вона, а очі її світилися небезпечним огником.
– Тому навіщо ми витрачаємо слова? – питав я.
– Це мусіли б знати ви. Ви ж твердите, що все знаєте, – казала вона.
– Я ніколи такого не твердив, – відповідав я.
– Як не твердили? Ви абсолютно все знаєте. Ви ж чудодій. Перед вами нема оборони. Ви єдиний у цілому світі, що пізнав всі істини. Чому ви, наприклад, так задоволено посміхаєтесь? Тому, що ви цинік! Ви нічого не шануєте. Ви знов посміхаєтесь. Дарма. Знаю, що хочете сказати – великий альтруїст, любить дітей, птахів, звірят, квіти, музику, малярство. Ви все любите. Ви лишень не любите людей. Як може людина щось любити, яка сорок років лишається неодруженою?
Марта захоплювалась своїм красномовством. Михайло, сидячи на помості, намагався закурити цигарку (він чомусь недавно почав курити!), мені починали мліти ноги під столом.
– А! Мовчите. Розуміється. Що можете сказати? – не вгавала Марта.
– Я ж вам не перечу, – казав я підпираючись обома руками об підлогу, щоб якось втримати рівновагу.
– Не перечу! – кепкувала вона. – Чому ви на мене так дивитесь? – додавала по хвилині.
– Хочу краще бачити людину, яка говорить правду, – казав я.
– А ви її не любите! Ух, не любите! – казала вона.
– Знаєте ж, що за правду тяжко любити, – дражнився я.
– Що хочете, щоб вам казала? Компліменти?
– Те, що вам хочеться. Що мусите казати. Те з душі. А ще краще – від серця.
– О, не вдавайте мораліста. Це вам не личить.
– А що мені личить?
– Ковпак блазня. Паяца. Арлекіна! – виривалось у неї майже щиро.
Вона тратилась.
– Ля-ля-ля! – втручався Михайло. – Чи не час нам вставати. У мене вже задубіла спина.
Опісля ми вставали, ми платили, властиво платив Михайло, я подавав Марті пальто, наші обличчя були червоні, Марта поглядала на мене засоромлено і разом вибачливо, я вдавав, що нічого не сталося. А дома, вже затемна, поки Михайло заводив до сусіднього гаражу авто, Марта проводила мене геть на сходи і казала навздогін притишеним голосом:
– Добраніч, паяцо!
На що я відповідав:
– Добраніч, Касандро!
А вже внедовзі вона пропонувала їхати кудись на танець. Куди на танець? Куди-небудь. До «Панами», до «Куби». Вам імпонує Південна Америка? Бо там гарячий клімат. «Досить мені тих кліматів», – міг сказати Михайло. Наговориться, а потім цілими ночами не спить. «А хто винен?» – могла запитати Марта. У домі два чоловіки і ні одного справжнього.
Нищівне
