мною.
Ми з Михайлом чекаємо. Але ось у всій своїй стихії, як пишний розпущений павич, сходить вниз Марта, я подав їй тепле, легке, зі сірим каракулевим коміром пальто і ми, ніби троє жреців, які збираються приносити криваву жертву, урочисто виходимо і сходимо вниз, де нас чекає нове, блискуче чудо з назвою Шевролет.
– То я маю сидіти сама? Ніколи! – протестувала Марта, коли ми намірялися примістити її на задньому сидженні.
– Але ваші роби, – перечили ми.
– Но-но-но! Це вам не вигорить, Павле, ви тут зі мною, – протестувала вона.
– До ваших послуг, мадам! – відповів я.
Ми заняли заднє сидження, Мартина сукня, як лютий звір, загнала мене в самий кут, Михайло залишився сам за керівницею.
Відчувався піднесений, густо-рожево-оксамитний настрій свята, змішаний із запахом французького одеколону, все бундючно настовбурчене, вулиця, як звичайно в суботу, завантажена машинами, наше слухняне авто терпеливо і вперто продиралося крізь гущу механіки, розливно й невротично мигали неонові реклами, був, мабуть, вітер, бо хідниками під ногами пішоходів металось зграйками сухе листя.
Ми з Мартою сиділи рівно, як фараонська пара, вирізьблена на колонах святині, її вольовий профіль з вольовим носом час до часу обливався сяйвом світел, в темноті зо всіх боків мигали кольори. Ми мовчали, але моя безбожницька думка бавилась спокусами уяви, нервова рука Марти мордувала мене своїми дотиками, її сукня наводила терор, і я не мав сили розірвати цієї течії єднання з чемности, з приємности, з легковажности, ця гра виразно нас бавила, і ми просувалися крізь ту масу настрою, і чим ми більше наближалися до готелю Парк-Плаза, що на розі вулиць Блур і Авеню Роуд, тим та маса ставала густішою, гарячішою, бентежливішою.
І ось нарешті вісімнадцять поверхів готелю, а з ним не менша проблема паркування. Його офіційна паркувальна площа цілковито вичерпана, залишалось шукати місця деінде. Машини поволі під’їжджали до входу готелю, висипали на хідники одягнених у бальові сукні жінок і від’їжджали в невідоме шукати для себе пристановища.
Ми вирішили не розбивати нашого товариства, одразу їхати за пошуками паркування, а потім пішки вертатися до готелю. За чверть години нам це пощастило осягнути, ми залишили нашу машину на одній з бічних вулиць і почали боротьбу з вітром, що дув нам напроти. Особливо терпіли сукня й зачіска Марти, її легкі, на високих тонких закаблуках атласові черевички вимагали милосердя, ми з Михайлом дивилися на цей садизм природи, нас гризло сумління, що ми все-таки не залишили її одразу в готелі, але ради не було, і ми наполегливо прокладали нашу путь назустріч сліпучому фасаду кіна «Універсіті», яке горіло пожежею реклами фільму «Антоній і Клеопатра»[67]. Цікаво, чи Єгипет мав свої кіна? Ні. Але він, напевно, мав своїх жреців моди, чарівну Марту, боротьбу з вітром і готель Плазу з балем інженерів. Чому я не родився одночасно тоді і тепер, щоб міг порівняти.
Другу чверть години ми затратили, щоб добитися до середини готелю, але ми цього доконали, заля була вщерть заповнена, зо всіх боків чулися нарікання, було тісно, півтемно,
«Клеопатра» (англ. Cleopatra) – кольорова історична драма 1963 року, сценарій якої написаний за книгою Карла Маріо Франдзеро (італ. Carlo Maria Franzero; 1892–1986) й історичними оповіданнями Плутарха, Светонія й Аппіана. Режисер – Джозеф Манкевич (англ. Joseph L. Mankiewicz; 1909–1993); у головних ролях – Елізабет Тейлор (англ. Elizabeth Taylor; 1932–2011) і Річард Бертон (англ. Richard Burton; 1925–1984).
