ковпак і, вклоняючись, тремтливо бурмотів:
– Його превелебність… посли… принцеса Маргарита…
Він не знав, що казати. В глибині душі таки боявся, що його повісять…
Повісить юрма за те, що він примушує її чекати, повісить кардинал за те, що не дочекався його. Так чи інакше, перед ним була тільки безодня, то пак, шибениця.
На щастя, якийсь чоловік виручив його з біди й узяв відповідальність на себе.
Цей незнайомець стояв по той бік балюстради, де було вільне місце навколо мармурової плити, і досі ніхто не помічав його, бо він спирався на колону, яка закривала від усіх його цибату, сухорляву постать. Це був високий, худий, блідий блондин з блискучими очима й усміхненими устами, ще молодий, хоча зморшки вже поорали його лоб і щоки; він був одягнений у чорну саржеву одежину, потерту і засмальцьовану. Підійшовши до мармурової плити, незнайомець подав знак нещасному страждальцеві. Але той, розгубившись, не бачив його.
Чоловік у чорному ступив ще крок уперед.
– Юпітере! – сказав. – Любий Юпітере!
Той знову нічого не почув.
Нарешті високий блондин, якому урвався терпець, крикнув йому мало не в саме вухо:
– Мішель Жіборн!
– Хто мене кличе? – вигукнув Юпітер, мовби щойно прокинувся.
– Я, – відповів незнайомець.
– А! – промовив Юпітер.
– Негайно починайте, – сказав той, – виконуйте волю народу. Я берусь уласкавити головного суддю, а він заспокоїть пана кардинала.
Юпітер перевів дух.
– Шановні панове городяни, – вигукнув він щосили, звертаючись до натовпу, який не переставав його лаяти, – ми зараз почнемо.
– Evoe, Jupiter! Plaudite, dves![17] – закричали школярі.
– Слава! Слава! – ревнула юрба.
Пролунав оглушливий грім оплесків і навіть після того, як Юпітер уже зник за килимом, зал усе ще двигтів од вітальних вигуків.
Тим часом чоловік, що так магічно обернув «бурю на затишшя», як каже наш любий старий Корнель, скромно повернувся в тінь своєї колони і, напевно, стояв би там, такий же непомітний, нерухомий і мовчазний, коли б його не витягли звідти дві молоді жінки, що, сидячи у першому ряді глядачів, побачили, як він розмовляв з Мітелем Жіборном – Юпітером.
– Метре! – гукнула його одна з них і подала знак, щоб він наблизився.
– Тихше, люба Лієнардо, – промовила її сусідка, приваблива, по-святковому вбрана й від того смілива дівчина. – Це мирянин, йому треба казати не «метр», а «месір».
– Месір! – повторила Лієнарда.
Незнайомий підійшов до балюстради.
– Що вам завгодно, панночки? – чемно спитав він.
– О, нічого! – збентежившись, пробурмотіла Лієнарда. – Це моя сусідка Жіскета Жансієн хоче вам щось сказати.
– Та що ви? – зашарівшись, промовила Жіскета. –
Тріумфуй, Юпітере! Аплодуйте, громадяни! (Латин.)
