незнайомець.
– Так, це зовсім нове мораліте, якого ще не показували.
– Отже, це не те, що давали два роки тому, в день приїзду папського посла, – мовила Жіскета, – коли троє гарненьких дівчат грали…
– Сирен, – підказала Лієнарда.
– І зовсім голих, – додав незнайомець.
Лієнарда соромливо опустила очі. Жіскета, глянувши на неї, теж. Незнайомець, усміхаючись, вів далі:
– То було дуже цікаве видовище. А сьогоднішнє мораліте написано спеціально на честь принцеси Фландрської.
– А пасторалі співатимуть? – спитала Жіскета.
– Що ви! – заперечив незнайомець. – У мораліте? Не треба плутати різних жанрів. Інша річ, якби це було соті!
– Шкода! – промовила Жіскета. – А тоді, біля фонтана Понсо, чоловіки й жінки грали дикунів, які билися між собою і прибирали різні пози, співаючи побожні пісні і пасторалі.
– Те, що годиться для папського посла, – досить сухо зауважив незнайомець, – не годиться для принцеси.
– А коло них, – вела далі Лієнарда, – змагалися музики, граючи на різних духових інструментах величні мелодії.
– А щоб перехожі могли освіжитися, – підхопила Жіскета, – з трьох отворів фонтана били молоко, вино та солодкий напій – пили хто що хотів.
– А трохи нижче від фонтана Понсо, – не вгавала Лієнарда, – поблизу церкви святої Тройці, показували пантоміму «Страсті Господні».
– Ще б пак не пам’ятати! – вигукнула Жіскета. – Господь Бог на хресті, а обабіч – розбійники.
Тут молоді цокотухи, захопившись спогадами про приїзд папського посла, заторохтіли разом:
– А трохи ближче, біля брами Малярів, було багато людей у дуже пишних убраннях.
– А пам’ятаєш, як коло фонтана святого Немовляти мисливець гнався за ланню під гучні звуки мисливських рогів і гавкання псів?
– А поблизу паризької різниці спорудили поміст, що мав зображати Дьєпську фортецю!
– А коли папський посол наблизився – пам’ятаєш, Жіскето? – фортецю взяли приступом і всім англійцям поперерізували горлянки.
– Біля брами Шатле теж були чудові лицедії!
– І на мосту Міняйл, устеленому килимами!
– А коли під’їхав папський посол, над містом випустили понад двісті дюжин різних птахів. Це було прегарно, Лієнардо.
– Сьогодні буде ще краще, – нарешті сказав їхній співрозмовник, який слухав дівчат трохи роздратовано.
– Ви обіцяєте, що ця містерія буде цікава? – спитала Жіскета.
– Безперечно! – відповів той і додав гордовито: – Я автор цієї містерії, панночки.
– Справді? – вигукнули вражені дівчата.
– Справді! – відповів поет, запишавшись. – Точніше, нас двоє: Жеан Маршан напиляв дощок і збудував сцену, а я написав цей твір. Мене звуть П’єр Гренгуар!
Навряд чи сам автор «Сіда» вимовив би з більшою гордістю: «П’єр Корнель!»
Читачі мали змогу помітити, що від
