гамору лунали всякі богохульства, лайки і непристойні дотепи – жахливий концерт, що його виконували розгнуздані писарчуки і школярі, язики яких цілий рік стримував страх перед розпеченим залізом Людовіка Святого. Бідолашний святий Людовік! Як вони знущалися з нього в його ж власному Палаці правосуддя! Кожен школяр обрав собі жертву з новоприбулих духовних осіб – чорну, сіру, білу чи фіолетову сутану. Що ж до Жоаннеса Фролло Вітряка, то він як брат архідиякона зухвало напався на пурпурову мантію і, нахабно втупившись у кардинала, співав на все горло:
– Сарра repleta mero![20]
Усі ці вигуки, які ми тут наводимо без прикраси, на науку читачеві, губилися в загальному гаморі, не досягши помосту для знатних осіб. А втім, кардинала вони навряд чи зачепили б, адже всякі вольності в цей день увійшли в звичай. До того ж кардинал, як про це яскраво свідчив вираз його обличчя, мав інший клопіт, що невідступно йшов за ним і майже водночас із ним ступив на поміст: то було посольство Фландрії.
Кардинал не був далекоглядним політиком, не надавав великого значення можливим наслідкам одруження його найяснішої кузини Маргарити Бургундської з його найяснішим кузеном Карлом, кронпринцом Віденським; його мало обходило й те, чи довго триватиме штучно зліплена «добра згода» між герцогом Австрії та королем Франції і як сприйме король Англії зневагу, виявлену до його доньки. Кардинал щовечора безтурботно пив королівське вино з виноградника Шальо, і гадки не маючи, що одного чудового ранку це ж вино, кілька пляшок якого (щоправда трохи підправленого лікарем Котьє) Людовік XI від щирого серця надішле Едуардові IV, допоможе колись Людовікові XI позбутись Едуарда IV. «Високоповажне посольство герцога Австрійського» не завдавало кардиналові жодної з цих турбот, воно гнітило його іншим. Бо й справді, хіба, як про це вже згадувалось на початку, мало того, що він, Шарль де Бурбон, змушений приймати і вшановувати якихось там міщан; він – кардинал – вшановувати якихось купецьких старшин; він, француз, веселий, витончений любитель бенкетів – пригощати якихось фламандських питців пива, і до того ж усе це – на людях. Безперечно, то була одна з найнеприємніших ролей, яку йому будь-коли доводилося грати на догоду королю.
Та, коли служник гучно оголосив: «Панове посли герцога Австрійського», кардинал, прибравши виразу щонайбільшої люб’язності (настільки він опанував це мистецтво), обернувся до дверей. Годі й казати, що всі в залі зробили те саме.
І ось попарно, зі статечністю, що так контрастувала з грайливою жвавістю церковного почту кардинала, ввійшли сорок вісім послів Максиміліана Австрійського, очолювані преподобним отцем Жеаном, абатом Сен-Бертен-ським, канцлером ордена Золотого руна, і Жаком де Гуа, сйором Добі, верховним суддею міста Гента. В залі запала глибока тиша. Тільки іноді її порушував приглушений сміх у відповідь на дивовижні прізвища та міщанські звання, що їх, плутаючи й перекручуючи, безладно оголошував служник після
Ряса, просякнута вином! (Латин.)
