той час, коли пенсіонарій міста Гента та його превелебність обмінювалися низькими поклонами й короткими, тихо мовленими словами чемності, поруч Гійома Ріма, наче дог біля лиса, появився якийсь високий, широколиций і плечистий чоловік у повстяному капелюсі та шкіряній куртці, що видавалися плямою на пишному тлі оксамитів і шовків. Гадаючи, що сюди випадково проліз якийсь конюх, служник заступив йому дорогу.
– Гей, друже! Сюди не можна!
Чоловік у шкіряній куртці відштовхнув його плечем.
– Чого цей телепень від мене хоче? – гримнув він так голосно, що весь зал звернув увагу на їхню дивну розмову. – Ти що, не бачиш, з якого я товариства?
– Ваше ім’я? – спитав слуга.
– Жак Копеноль.
– А звання?
– Панчішник, власник крамниці у Геніі під вивіскою «Три ланцюжки».
Служник відступив. Оголошувати про старшин та бургомістрів – хай буде так, але про панчішника – це вже занадто! Кардинал був як на голках. Натовп прислухався й приглядався. Ось уже два дні, як його превелебність робить усе можливе, щоб обтесати цих фламандських ведмедів, надати їм пристойнішого вигляду, – і раптом така брутальна вихватка. Але тут до служника, хитро посміхаючись, підійшов Гійом Рім і тихесенько прошепотів:
– Оголосіть: метр Жак Копеноль, секретар ради старшин міста Гента.
– Брамнику! – гучно повторив кардинал, – оголосіть: метр Жак Копеноль, секретар ради старшин славнозвісного міста Гента!
Це була помилка. Гійом Рім сам би непомітно все владнав, але Копеноль почув слова кардинала.
– Ні, істинний хрест! – вигукнув він громовим голосом. – Панчішник! Чуєш, брамнику? Не більше й не менше! Істинний хрест! Панчішник, і край, чим це погано? Його величність ерцгерцог не раз знаходив свою рукавичку в моїх панчохах![22]
Вибухнув сміх і оплески. Парижани вміють одразу зрозуміти дотеп і гідно оцінити його.
Додамо, що і Копеноль, і всі навколо були з простолюду, тому вони так швидко й легко зрозуміли одне одного. Гордовита вихватка фламандського панчішника, який принизив пихатих вельмож, збудила у всіх цих простих душах і почуття власної гідності, ще таке невиразне й приглушене в п’ятнадцятому столітті. Він їм рівня, оцей панчішник, який дав відсіч самому монсеньйорові кардиналу. Це дуже солодка втіха для бідняків, навчених коритися навіть слузі судового пристава, послушного шлейфоносцеві кардинала, настоятелю абатства святої Женев’єви.
Копеноль гордо вклонився кардиналові, і той ввічливо відповів поклоном могутньому городянинові, якого побоювався сам Людовік XI. Гійом Рім, «муж, – як казав Філіпп де Комін, – розумний і лукавий», насмішкувато, з почуттям зверхності дивився, як вони займали свої місця: кардинал – збентежений і стурбований, Копеноль – спокійний і самовпевнений: він, певно ж, думав про те, що титул панчішника зрештою не гірший, ніж інші, й що
Каламбур, побудований на омонімії слів gant – рукавичка та Gand – Гент. Цей каламбур, очевидно, слід розуміти так: ерцгерцог не раз переконувався, що Гент (тобто його городяни) перебував під більшим впливом панчішника, ніж його, ерцгерцога. Тут панчішник виступає як представник нового буржуазного суспільства, що в середніх віках виходило на арену, змітаючи феодальний устрій, представником якого був ерцгерцог. (Прим. перекл.)
