ці скам’янілі під рукою Жермена Пілона кошмари, починають оживати, дихати й по черзі приходять глянути вам в обличчя своїми палаючими очима; що всі машкари венеціанського карнавалу миготять перед вами; словом, уявіть безперервний калейдоскоп людських облич.
Оргія набувала дедалі більш фламандського характеру. Сам Тенірс не зміг би до пуття відтворити її; уявіть битву Сальватора Роза, перетворену на вакханалію. Вже не було ні школярів, ні послів, ні городян, ні чоловіків, ні жінок; зникли Клопен Труйльфу, Жіль Рогатий, Сімона Чотири-Фунти, Робен Пуспен. Усе змішалося в загальному безумстві. Великий зал став величезним горном зухвальства й безсоромності, в якому кожен рот волав, кожне обличчя корчило гримасу, кожне тіло потворно звивалось. Усе вило й ревіло. Химерні пики, що, скрегочучи зубами, викривлялися в отворі розети, були як солом’яні віхті, кинуті в полум’я. А над усією цією юрбою, наче пара над казаном, здіймався якийсь їдкий, гострий, пронизливий, немов свист, звук, подібний до дзижчання ґедзя.
– Ой-ой! Хай йому чорт!
– Диви, яка пика!
– Ет, вона нічого не варта!
– Давайте іншу!
– Гійомето Можерпюї, поглянь лишень на цю бичачу морду. Якби до неї та ще роги, був би точнісінько твій чоловік.
– Далі!
– Клянусь папським черевом! А це що за пика?
– Гей ти! Це шахрайство! Показувати можна тільки обличчя.
– Ну й клята Перета Кальбот! На все здатна!
– Слава! Слава!
– Я задихаюся!
– А он у того вуха ніяк не пролазять!
І так далі, й так далі…
Треба однак віддати належне нашому другові Жеанові. Він один серед цього шабашу не залишав свого місця, тримаючись за верхівку колони, як юнга за щоглу. Він біснувався, шаленів і, широко роззявивши рота, верещав так, що вже й чути не було – не тому, що його заглушав загальний гамір, а тому, що верещання Жеана вже перейшло межі різких звуків, які може сприймати людський слух, тобто перевищило дванадцять тисяч коливань у секунду за Совером або вісім тисяч – за Біо.
Щодо Гренгуара, то він спершу розгубився, але швидко опанував себе. Він уже звик до зрадливості долі.
– Продовжуйте виставу! – втретє крикнув він своїм машинам-комедіантам. Гренгуар, широко ступаючи, походжав перед мармуровою плитою, і раптом йому спало на думку й собі показатися через віконечко каплиці, хоча б тільки заради того, щоб потішитися, зробивши гримасу перед цією невдячною юрбою. «Та ні, це було б недостойно мене; ніякої помсти! Борімося до кінця! – казав він сам до себе. – Влада поезії над народом велика; я наверну цих людей на добру путь. Побачимо, що переможе – гримаси чи художнє слово».
Та ба! Він залишився єдиним глядачем своєї містерії.
Тепер стало ще гірше, ніж було досі. Гренгуар бачив тільки спини.
А втім, я помиляюсь.
