молодої співачки, її чарівне личко надзвичайно жваво відбивало всю примхливість пісні, від пристрасного захвату до величної цнотливості. Вона неначе була то пустотливим дівчиськом, а то королевою.
Циганка співала невідомою Гренгуарові мовою, здавалося, вона сама не знала якою, бо вираз обличчя співачки мало відповідав змістові пісні.
Ось цей чотиривірш в її устах звучав нестямно весело:
Un cofre de gran riqueza
Hallaron dentro un pilar
Dentro del, nuevas banderas
Con figuras de espantar…[27]
А за хвилину Гренгуарові на очі наверталися сльози – такого виразу вона надавала дальшим словам:
Alarabes de cavallo
Sin poderse menear,
Con espadas, у los cuellos,
Ballestas de buen echar…[28]
Та все ж її пісня дихала радістю, і здавалося, що дівчина співає, мов пташка, спокійно, безжурно.
Пісня циганки порушила задумливість поета, як лебідь порушує гладінь води. Гренгуар слухав її з якоюсь насолодою, забуваючи все на світі. Вперше за довгий час він забув свої страждання.
Але то була лише коротка мить.
Той-таки жіночий голос, який урвав танець дівчини, тепер урвав її спів.
– Чи замовкнеш ти, чортова торохтійко? – крикнула жінка з того ж темного закутка майдану.
Бідолашна «торохтійка» замовкла. Гренгуар затулив вуха.
– О клята щербата пилка, що розтрощила ліру! – вигукнув поет.
Глядачі теж бурчали.
– К чорту веретницю! – чулося звідусіль.
І старе опудало, хоч його ніхто й не бачив на майдані, могло б дорого поплатитися за свої нападки на циганку, якби в ту мить увагу натовпу не відвернула процесія папи блазнів, яка, вже обійшовши багато вулиць і перехресть, галасливою юрбою ринула із смолоскипами на Гревський майдан.
Ця процесія, яку наші читачі бачили, коли вона виходила з Палацу правосуддя, по дорозі зросла, ввібравши всіх паризьких пройдисвітів, гульвіс та волоцюг. І коли вона прибула на майдан, то було величне видовище.
Попереду простували цигани. Першим, верхи на коні, їхав циганський князь, а поряд ішли його графи, тримаючись за вуздечку та стремена; за ним безладно сунули цигани та циганки із своїми дітьми, які верещали на їхніх плечах; усі – князь, графи, чернь – у лахмітті й сухозлотиці. Далі – королівство Арго[29], тобто весь набрід Франції, розставлений по ранжиру, причому найдрібніші були попереду. Отак ішли вони по четверо в ряд, з різноманітними ознаками своїх звань у цьому дивовижному мистецтві – каліки, кульгаві, однорукі, кишенькові злодії, лжеепілептики, богомольці, хирляки, вдавані паралітики, розпусники, волоцюги, шахраї, палії, крутії, канюки, мазурики, домушники, – перелік усіх стомив би самого Гомера. У центрі конклаву мазуриків і домушників ледве можна було розгледіти короля Арго, великого кесаря, який сидів навпочіпки на легенькому візочку, запряженому двома великими собаками. За королівством Арго
Багатства великого скриню
В колоні неждано знайшли,
А в ній на знаменах шовкових
Страховищ малюнки були… (Ісп.)
Араби на конях сиділи
Без руху, немов неживі,
У них на плечах самопали,
В руках їх – мечі бойові… (Ісп.)
Argot (фр.) – умовна мова якої-небудь суспільної групи, професії, товариства та ін., що відрізняється від загальної мови наявністю слів, не зрозумілих стороннім. Тут Гюго називав «королівством Арго» декласований прошарок тогочасного Парижа.
