Рятуйте! – кричала нещасна циганка.
– Стійте, негідники, відпустіть дівку! – прогримів голос вершника, що несподівано виїхав із-за рогу сусідньої вулиці.
То був ротмістр королівських стрільців, озброєний з ніг до голови, з шаблею наголо.
Вирвавши з рук остовпілого Квазімодо циганку, він посадив її поперед свого сідла; страшний горбань, отямившись від подиву, хотів було кинутись до нього, щоб відібрати свою здобич, але в цю мить з’явилося п’ятнадцять чи шістнадцять озброєних палашами стрільців, які їхали слідом за своїм ротмістром. Загін королівських стрільців за наказом месіра Робера д’Естутвіля, начальника сторожі паризького прево, об’їжджав дозором місто.
Квазімодо оточили, схопили, зв’язали. Він ревів, шаленів, кусався і, коли б це було вдень, то, безперечно, самий вигляд його обличчя, яке від люті стало ще потворнішим, примусив би втекти весь цей загін. Однак уночі найгрізніша зброя Квазімодо – потворність – була безсила.
Спільник Квазімодо під час сутички зник.
Циганка, граціозно випроставшись у сідлі, поклала обидві руки на плечі молодого ротмістра і кілька хвилин дивилася на нього, мов зачарована його доблесним виглядом і щойно поданою їй допомогою. Надавши своєму ніжному голосові ще більшої ніжності, вона першою порушила мовчанку:
– Як вас звати, шановний рицарю?
– Ротмістр Феб де Шатопер до ваших послуг, красуне! – відповів офіцер, прибираючи молодецького вигляду.
– Спасибі, – промовила дівчина.
І, поки ротмістр Феб підкручував на бургундський манір свої вуса, вона, мов стріла, що падає на землю, ковзнула з коня і зникла, як блискавка.
– Сто чортів! Мені було б приємніше, якби зосталося це дівчисько! – крикнув молодий офіцер і велів міцніше зв’язати Квазімодо путами.
– Що вдієш, ротмістре, – сказав один стрілець, – ластівка випурхнула, кажан лишився.
V. Прикрощі тривають
Гренгуар, оглушений падінням, усе ще лежав на розі вулиці поблизу статуї Пречистої Діви. Поступово приходив до тями; перші кілька хвилин він ще витав у напівсвідомих, не позбавлених приємності мареннях, в яких ефірно-легкі постаті циганки та кізки плуталися з важким кулаком Квазімодо. Цей стан тривав недовго. Гостре відчуття холоду нарешті вернуло Гренгуарові пам’ять і усвідомлення дійсності.
– Чого це так холодно? – буркнув він і раптом помітив, що лежить майже посередині стічної канави. – Чортів горбатий циклоп! – процідив крізь зуби Гренгуар і спробував підвестись. Але він був так оглушений ударом і падінням, що мусив лишитися на місці. Щоправда, рука його досить вільно рухалася; заткнувши собі носа, поет скорився долі.
«Паризька грязюка, – подумав він, бо був певен, що ця канава стане йому притулком, —
А самотньому в притулку тільки думай та міркуй, – паризька грязюка якась особливо смердюча. В ній, мабуть, багато леткої і азотистої
