я на очі, нічого вже не розберу, що то за почерк такий.
– Ну от, бачиш! А тепер уявіть: ти отримуєш такого листа, думаєш, що він від сина твого, читаєш – а там ворожа інструкція зашифровна! Та й листа того не син твій писав, а…
– А що ж із Гарасем моїм?!
– Та хтозна!!! Може, це він листа писав, а може, й не він. А може, то й не лист зовсім, а інструкція… Ну нічого, розберемося.
– То що ж там з Гарасем?..
– Кажу тобі востаннє: облиште цю слизьку тему! Розшифруємо – віддамо тобі листа, не розшифруємо – так і буде. І годі мені тут!
– А-а-а… фотографія як же?.. Ну хоч би фотокартку…
– Картка теж непроста, вона з фотоапарату «Kodak». А там штука така, що тільки навів камеру, клацнув – а з неї вже знімок лізе готовий, о!
– О-о-ой, яке ж воно!..
– Так, громадянко Дунець, не нашенська то техніка, а ворожа буржуйська. Від неї чого хочеш очікувати можна. Тому і фотографію ворожу ми тобі теж не віддамо. І на цьому будемо вважати, що справу вирішено.
– Вирішено?!
– Так. Ти відповіла мені на все, про що я хотів дізнатись. Тому давай-но я тобі перепустку відмічу і…
– Як-як?.. Пере?..
– Перепустку. Цидулку таку тобі черговий на вході мав виписати.
– Ах, цидулку!..
Аґлая простягнула власникові кабінету перепустку, той проставив у ній поточний час, черкнув витіюватий підпис і повернув цидулку відвідувачці:
– Все, вертайтеся у свою Бакоту й чекайте нового виклику.
– Як? Оце і все?..
– Так, громадянко Дунець, оце і все. Як закінчимо з листом і з фотографією цією розбиратися – тебе знов викличуть. Тоді й продовжимо. А зараз полишіть кабінет, будь ласка, мені працювати треба.
Знов опинившись на вулиці Шевченка, Аґлая зупинилася просто посеред тротуару і стояла ще доволі довго. Вона ніяк не могла зрозуміти, навіщо її викликали до райцентру. Невже тільки для того, аби розпитати, коли востаннє бачилася з Гарасем та Надійкою і який рейвах зчинився у Бакоті, коли поштарка принесла туди повістку райуправління КДБ? Невже тільки щоб формально повідомити про надходження адресованого їй листа з Канади і продемонструвати з дистанції витягнутої руки дивне фото старшенького, його дружини та їхнього дитинчати?!
Аґлая і справді губилася у численних, але безплідних здогадах.
1979. П’ятий свідок
Село Княжичі, Київщина, 4:08 ранку 17 лютого 1979 року
Він прокинувся безмежно щасливим. Такого з ним не бувало вже давно! До чого ж доброю була ця ідея – перебратися сюди, у батьківську хату. Нехай навіть тимчасово… А можливо, й ні?! Можливо. Все можливо!.. Адже головне було в тому, щоб опинитися у батьківській хаті сьогодні – перед настанням дня, в який йому виповнюється 37 років. І він опинився!..
Феодосій повільно сів на саморобному ліжку, прислухався до легенького сопіння, що долинало від печі:
