рильце, ніж на справжній ніс, а очі, як на дитину, занадто вже малі. І взагалі зовнішній вигляд дитини не сподобався Алісі.
«А може, це воно так схлипує», – подумала Аліса і знову зазирнула йому в очі, щоб побачити, чи є там сльози. Ні, сліз не було.
– Якщо ти, моє любе, збираєшся обернутися на порося, – заговорила Аліса серйозно, – я не буду панькатися з тобою. Май це на увазі!
Бідолашне мале знову схлипнуло (а може, хрюкнуло, важко було розібрати), потім деякий час вони йшли мовчки.
Тільки-но Аліса почала роздумувати: «Ну що я буду робити з цим створінням, якщо принесу його додому?» – як воно знову хрюкнуло, та так голосно, що вона з деяким острахом зиркнула на нього. Тепер уже не могло бути ніякого сумніву: це було справжнісіньке порося. Вона зрозуміла, що буде цілковитим безглуздям з її боку няньчитись з ним далі.
Тому вона пустила маленьке створіння на землю і з полегшенням побачила, що воно спокійнісінько побігло до лісу.
– Якби воно підросло, – розмовляла сама з собою Аліса, – з нього вийшла б дуже гидка дитина, але свиня з нього, гадаю, буде дуже гарна. – І вона почала пригадувати тих знайомих дітей, з яких вийшли б добрячі поросята. Вона саме говорила собі: – Якби тільки знати спосіб перетворювати їх на… – І раптом трохи злякано спинилася, побачивши Кота Сміюна, що сидів на гілці дерева за кілька ярдів від неї.
Кіт лише посміхнувся, коли побачив Алісу. «На вигляд він досить добродушний, – подумала вона. – Але у нього такі довгі кігті і так багато зубів, що краще ставитися до нього з повагою», – вирішила дівчинка.
– Котику Сміюнчику! – нерішуче почала вона, бо не знала, чи сподобається тому таке ім’я. Але Кіт ще дужче посміхнувся. «Поки що йому це до вподоби», – подумала Аліса і продовжувала: – Будь ласка, чи не скажете ви мені, якою дорогою можна вийти звідси?
– Це великою мірою залежить від того, куди ти хочеш потрапити, – відповів Кіт.
– Мені однаково куди… – пояснила Аліса:
– Тоді не має значення, якою дорогою ти підеш, – зауважив Кіт.
– …аби я потрапила куди-небудь, – додала Аліса на пояснення.
– О, куди-небудь ти обов’язково потрапиш, – сказав Кіт, – якщо будеш іти достатньо довго.
Аліса почувала, що проти цього нічого заперечити, тому спробувала поставити запитання інакше:
– Хто живе в цих місцях?
– У тому напрямі, – сказав Кіт, махнувши правою лапою, – живе Капелюшник, а в тому, – махнув другою лапою, – живе Солоний Заєць. Відвідай кого хочеш з них. Вони обидва божевільні.
– Ну, я не хочу іти до божевільних, – зауважила Аліса.
– О, тут уже нічого не вдієш, – сказав Кіт, – ми всі тут божевільні. Я божевільний, та й ти теж божевільна.
– Звідки ви знаєте, що я божевільна? – запитала Аліса.
– Ти повинна бути божевільною, – пояснив Кіт, – інакше ти б не прийшла сюди.
Аліса зовсім не вважала це за доказ і продовжувала:
