Пасхи Господньої для нас у Києві є особливим днем. Адже наш Патріарший собор, центр нашої Церкви, присвячений Воскресінню Господньому. Його престольний празник ми святкуємо наступного дня після Пасхальної неділі. Як ми бачимо, собор ще не довершений, чекає на свою прославу і своє освячення. Проте дуже приємно спостерігати, як він з дня на день, з року в рік оживає, наповнюється людьми, які справді знаходять тут джерело вічного життя, що його подає нам воскреслий Христос.
Хотів би на початку звернути вашу увагу на слова Богородичного гімну «Світися, світися, новий Єрусалиме…», які мають особливе значення для Києва. Очевидно, що в Христовому Воскресінні місто Єрусалим, у якому Бог перебував з людьми і яке було центром Божого об’явлення у Старому і Новому Завіті, став новим, преобразився. Проте основою того нового міста були не нові будинки чи храми (які мали б бути збудовані за одну ніч), а нова громада, нова людина, нова Церква, яка народилася в цю таїнственну пасхальну ніч.
За церковною традицію ми називаємо Київ новим Єрусалимом. Як радісно усвідомлювати, що ми зараз у новому Єрусалимі! Ми є тією громадою, яка дає новизну всьому, що тут відбувається. Ми є посередниками, а можливо, навіть певним символом того, що слава Божа на тих Київських горах сяє до сьогодні.
Зі Святого Письма дізнаємося, що ця нова громада, цей новий Єрусалим, ця молода Церква мали одне серце і одну душу. Ба більше, усі мали все спільне: не лише почування і думки, а й те, що послав їм Господь для земного життя. Ми читаємо, що апостоли особливо дбали про те, щоб ніхто з громади не був занедбаний у щоденній службі (Ді. 6, 1–4). Так, перших дияконів апостоли поставили, щоб вдови у тому новому Єрусалимі завжди отримували належну опіку та щоденну допомогу. Ця дияконія (служіння) є надзвичайно важливим елементом життя та існування нового Єрусалима і навіть одним із важливих промінчиків сяйва слави Божої.
Сьогодні, у наше храмове свято, хочу, щоб ми ще раз повернулися до славного слова, яке виголосив мій великий попередник Блаженніший Любомир Гузар з нагоди перенесення осідку Глави нашої Церкви до Києва. Як ви знаєте, що це слово має символічну назву – «Один Божий народ у краї на Київських горах».
Торік ми роздумували над такою важливою засадою, яку проголосив Блаженніший Любомир, – «Від конфесійного протистояння до першості в любові». Сьогодні пропоную замислитися над іншою темою, яка для всіх нас особливо актуальна цього року. У тих своїх думках Блаженніший Любомир наче накреслив для нас пасхальний шлях, перехід від чогось старого, що, можливо, нас зв’язувало і обмежувало, до чогось нового, – до сили і слави Божої, яка має засяяти на Київських горах. Ця тема звучить так: «Від церковного та державного підпорядкування – до суспільного служіння».
У пасхальному дусі Блаженніший Любомир зазначає, що, очевидно, Церква Христова, християнство були дуже важливим і чи не основним чинником державотворення Київської Русі. Але так сталося, що пізніше наші могутні сусідні держави не раз перекроювали релігійну карту нашої рідної землі, внаслідок чого частини колись єдиної
