веде її до смерті.
Мiсяць
– Не тринди, П’ятірко, – сказав мені Качур, коли я скінчив розповідати їм африканську легенду. Я вивчив її для уроку світової історії в школі. Учитель сказав, що тому, хто розкаже оповідку, яку він не знатиме або не зможе вгадати закінчення, він поставить десятку. Книжку, де я це прочитав, я знайшов серед десятків книжок, розкиданих у Карлоса по підлозі. Значну кількість він украв з бібліотек або книгарень. З домів своїх друзів – ні, бо казав, що їхні батьки мали поганий смак і купували тільки бестселери.
У вісімнадцять років мій брат покинув школу. Батько розлютився, дізнавшись про це. Для нього освіта була ключем до життя, якого сам він ніколи не міг мати. Він викладався, щоб дати нам якнайкраще. Вони з матір’ю працювали подвійний робочий день, аби оплачувати приватні школи. Ми з Карлосом були єдиними у кварталі, хто не відвідував громадських шкіл району: початкову школу «Століття», старшу школу № 74 та підготовчий коледж № 6. Зневірений, батько пригрозив братові не давати жодного сентаво, якщо той не продовжить навчання. Карлосові це було не важливо. У дев’ятнадцять він уже заробляв більше від нього.
– По суті, ця історія звичайнісінька, – додав Хайбо[3].
Хайбо, Качуру, Водичці й мені подобалося вечорами сидіти й теревенити на даху, де сушила білизну пані Карвахаль. У тринадцять років Хайбо вже викурював щоденно по дві пачки «Делікатних». Курив по-ідіотському, бо навіть не вмів затягуватись. Водичка – ми його так називали, бо він був чулим і часто мав мокрі очі, – полюбляв приносити пиво й частуватися з Качуром. Я не пив і не курив. Я вирішив робити тверезим те, на що інші наважуються лише п’яними.
У підрайоні більшість із нас збиралися на дахах. Ніхто нам там не заважав. Після заворушень 1968 року, вбивства студентів на площі Тлателолько і комуністичної параної уряду хулії закриті поліцейські фургони з двома дерев’яними лавками всередині, куди напхом упихували затриманих, щоденно об’їжджали підрайон. Поліцейські стежили за всім, стоячи на задньому бампері й тримаючися за пару поручнів, прикріплених до дверцят. Побачивши тебе на вулиці, вони вискакували з хулії, хапали під приводом бродяжництва й заворушень (хоча ніхто з них не знав, що це слово означало) і кидали до одиночок з кайданками, тугими настільки, що зупинявся кровообіг. Уже ув’язненого, вони без упину тебе били, давали копняків і підводили електричний струм до яєчок, аж доки хтось не приносив достатньо грошей, щоб тебе відпустили. У кращому випадку за тобою ганялися, аби відгамселити дубинками, «щоб навчився носити коротку зачіску, як чоловік, а не як жіночка». Потім відпускали, пригрозивши: «Якщо знову побачимо на вулиці довговолосого, то каструємо тебе, козел, аби ти вже став справді бабою».
Єдиними, кого не стосувалися переслідування поліцією, були «добрі хлопчики», що належали до «Руху юних католиків». Добрі хлопчики носили волосся йоржиком, сорочки з довгими рукавами, застібнуті аж до горла, і мали
У Мексиці так прозивають уродженців міста Тампіко, штату Тамауліпас.
