півтора року на загоєння переломів після болючої реабілітації. Зазнавши кількох операцій, її нога лишилася в квадратиках шрамів. Вечорами дівчина виходила пройтися на милицях, ледь тримаючи рівновагу. Потім поверталася додому, де на неї чекала виснажлива терапія вправами. З того боку огорожі чулися інструкції терапевта й болісні стогони Чело. Навіть у муках я завжди бачив її усміхненою. Веселою, грайливою, з незмінно добрим характером. За кілька років Чело поєдналася зі мною з такою ніжністю, що просто врятувала мене від божевілля.
Карлос стрибнув першим і затримався, чекаючи на мене. Я подолав дистанцію без проблем. Політ над порожнечею збуджував мене. Іноді я ускладнював стрибки, лише щоб посилити відчуття небезпеки: плигнути без розгону, чи з заплющеними очима, чи з руками за спиною. Карлос спіймав мене якось на цьому. Розлючений, почав сварити, але я не надав цьому значення й стрибнув знову. Карлос спіймав мене й схопив за плечі. Потім підняв у повітря – мені було тоді одинадцять років – і зупинився на краю, погрожуючи жбурнути мене в порожнечу.
– Хочеш небезпеки, козел?
Я подивився вниз. Шестиметрова висота. Це не настрахало мене, а здалося кумедним, і я почав реготати.
– Що з тобою? – запитав Карлос розгублено.
Він влаштував цей номер, щоб провчити мене, а я, піднятий у його руках, зовсім не лечу на дно й не перестаю сміятися.
Карлос повернувся й кинув мене на підлогу даху Авалосів.
– Ніколи більше не роби цього, – попередив мене, – бо я тобі рило розіб’ю.
Я усміхнувся й без розгону перестрибнув туди й назад півтора метра, а потім пустився бігати проміж дахів.
Ми йшли до даху нашого дому. Наблизившись, почули в темряві писк шиншил. Карлос розводив їх сотнями. На дахах домів Прієто, Мартінесів і нашого він улаштував розплідник. Дюжини малюсіньких кліток, поставлених одна на одну, співволодіння гризунів з тонкою шерстю. У спекотні дні сморід сечі віяв по домах. Щоб уникнути скарг, Карлос платив Ґумаро, трохи слабоумному молодому мулату, аби той мив дах тричі на день хлоркою і дезінфектантом.
Карлос дістав зі штанів кишеньковий ліхтарик і посвітив довкола. Осліплені, деякі шиншили почали бігати колом, ударяючися об ґрати. Інші попідводилися на лапках, намагаючись дізнатися, що відбувається. Карлос носив ліхтарик, щоб виявляти бродячих котів, ворогів його бізнесу. Коти просовували лапи в ґрати кліток, хапали шиншил за голови, кусали їхні мордочки, душачи, а потім роздирали на шматки, аби з’їсти.
Мій брат ховав в одній собачій буді іржаву однозарядну гвинтівку 22-го калібру. Якщо він натрапляв на бродячого кота, то діставав гвинтівку, націлював у голову й стріляв. Приціл у гвинтівки був неточний, і іноді постріл потрапляв у черево. Часто можна було наткнутися під машинами в гаражах на вмирущих котів – виючи від болю, вони тягли за собою пробиті нутрощі.
Шиншиловий бізнес розпочався тоді, коли один з дядьків
