змусив плакати маму, коли через тебе, гарячого, Санта отак спалилася.
Ми слухали, як шиншили нервово ворушилися. Карлос увімкнув ліхтар. Поміж клітками зблиснули жовті очі. Карлос підвів рушницю й спрямував ліхтар на ціль. Відчувши світло, кіт стрибнув до огорожі. Він уже готовий був зістрибнути, коли пролунав постріл. Кіт пирхнув і звалився на вулицю. Ми підбігли до краю даху подивитися.
Кіт пролежав долічерева якусь мить, підвівся хитаючись і зник під однією з машин.
– Цей кіт більш не їстиме шиншил, – прорік Карлос.
Деякі психологи стверджують, що, коли один близнюк втрачає другого через смерть, роз’єднання чи будь-яку іншу причину, у ньому залишається глибоке відчуття покинутості. Самотній близнюк живе зі слідом ампутації, невигойної рани. Тоді самотній близнюк шукає товариства, що заповнило б цю почуттєву порожнечу. У моєму випадку це були не друзі чи приятелі в іграх, а жінки. З дитинства, чотирирічним чи п’ятирічним, я тільки й думав що про жінок, з пристрасним бажанням відчувати їхні близькість, погляд, оголеність. Можливість пестити жіночу шкіру полегшувала мені цей свербіж відсутності. Спочатку це були просто доторки до чийогось плеча, до ледве окресленого стегна. Доки не з’явилась Фуенсанта.
Директорка, ставши в центрі свого кабінету, не відводила від мене осудливого погляду. Мати згорьовано похилила голову.
Батько випрямився на стільці.
– Хто це бачив?
– Пів школи, пане Вальдéс. Його вчителька, декілька учнів. У Хуана Ґільєрмо штани були спущені до колін, і він притискав до себе однокласницю, якій спустив трусики.
Мати почала тихенько плакати. У мені наростала лють. А батько, замислений, намагався скласти до купи головоломку.
– А дівчинка?
– Що дівчинка?
– Була згодна чи Хуан Ґільєрмо її змусив?
– Ясно, що змусив, пане Вальдес.
Я звівся на ноги й випалив директорці.
– Це не так. Вона теж хотіла.
– Ану замовк і сів, – наказала директорка.
– Це не так, – повторив я обурено, – я її не змушував.
– Ану сядь, – знов наказала вона.
Я лишився стояти. Батько повернувся до директорки.
– А що каже дівчинка?
– А що вона може казати? Я вас благаю…
– Що вона каже? Він її змусив чи вона погодилася?
– Звичайно ж, не погодилася.
– Я хочу почути це від неї, – сказав батько роздратовано.
– Її жіноча гідність уже достатньо скомпрометована, аби знову виставляти її напоказ, – промовила директорка в стилі заяложених телесеріалів.
Батько починав злитися.
– Гадаю, що ви виженете і її також.
– Неправильно гадаєте. Тут є лише один відповідальний, і це – Хуан Ґільєрмо. Він відрахований назавжди. Ми не бажаємо його бачити в цій школі.
– Вона теж хотіла, – і далі наполягав я.
– Облиш казати брехню, – відрізала директорка.
Лють.
