поміж розвішаного одягу, віддаляючись від переслідувачів.
Поліцейські, не знайомі з лабіринтом дахів, мало не звалилися в провалля три метри завширшки між будинками Родрігесів і Паділья. Вони затрималися на мить, вирішуючи, чи перестрибнути, чи обрати інший шлях, і цього часу було досить, аби Карлос і інші загубилися поміж дахів.
Розлючені тим, що втратили їх з виду, поліцейські почали обстежувати будинок за будинком. Дозволу не питали. Просто вривалися. Мешканці не протестували. У районах, як наш, агенти карного розшуку не потребували ордерів на затримання або судової постанови. Вистачало їхніх влади й сили. Закони й права діяли в інших зонах міста, там, де мешкали мої однокашники з приватної школи, але не тут.
Протягом кількох годин поліцейські шукали брата і його друзів. Вони відчиняли шафи, дивилися під ліжками, зламували замки, обшукували кімнату за кімнатою, погрожували сусідам. Нічого. Жодного сліду. Брат із друзями здимів.
Іноді Чело лишалася на ніч у мене. Вигадувала для батьків поїздки на університетські практики: вона вивчала медицину й у них вимагалася соціальна робота в сільській місцевості. Чело збирала валізи, вантажила в машину товаришки й прощалася з батьками, і це тільки для того, щоб зупинитися дещо далі й потайки ввійти до мене в дім під співчутливим поглядом подружки-покривательки.
Чело була ніжною і дбала про мене. Я заледве мав бажання їсти, вмиватися, стелити постіль. Вона приносила мені їжу, приймала душ разом зі мною, допомагала готувати, прати, прибирати. Пильнувала, аби осиротіння не пригнобило мене.
І була мовчазна угода: наш зв’язок мав бути тимчасовим, без спільного майбутнього. Чело застерегла, що якогось вечора не прийде й змусила мене поклястися, що я ніколи її не шукатиму. Заповідалося на нове сирітство: втрату Чело. Принаймні воно не мало стати раптовим і брутальним, як інші. Не буде невидимої Чело, буде жінка в паралельному існуванні, можливо, видимому на іншому етапі мого життя.
Я не мав підстав закохуватися, а таки закохався. У її зелені очі, у її струнке тіло, у її гладеньку шкіру. В її безупинні ласки, ніжність, веселість. Я цілував її ноги, отой колючий дріт, яким були її шрами. Цілував її губи, очі, шию, спину, сідниці, клітор, анус. Пив її піт, вагінальний секрет, а іноді сльози. Вона не була сентиментальною, як Водичка. Навпаки, їй була властива майже непоборна веселість. Але, кохаючися, вона плакала й стискала мене, і цілувала ще й ще.
Ми спали обійнявшись. Ледве вміщалися на моєму вузькому ліжку. Іноді мене будив жар її тіла, липкий піт близькості. Я піднімав простирадло, змахував ним, аби освіжити нас і знов огортав її руками.
Чело була жінкою вільної поведінки. Вона побувала в ліжку не з одним чоловіком з кварталу. Подавала себе як хіпійку – вільна душа без консервативних пут. Якщо мене ранила лише думка про те, як вона цілує іншого, то, уявляючи її голою, узятою багатьма чоловіками, я звивався від болю. Тому, кохаючися з нею, я дивився в інший бік, на підлогу, у кут, у ніщо. Я уникав погляду в очі, щоб не уявляти, як
