урну з її прахом на кладовищі посеред лісу.
Ми, одинадцять родичів, стоячи під дощем під час похорону, змокли й вимазалися («занечистилися», як сказав би консьєрж у школі). Мої друзі стояли біля мене, і Водичка плакав без угаву.
Гроза не давала перепочинку на поховання. Вода заливала могили, де мали бути поховані батьки. Вода лилася, поки копачі кидали лопати багна на труни. Вода й знову вода. Експерти встановили, що мокре покриття спричинило занос автомобіля. Я знав, що ні. Мабуть, батько подивився на матір, вона подивилась на нього у відповідь, і обоє знали, що не можуть і не хочуть більше витримувати. Батько, напевне, відпустив кермо й дав машині їхати безконтрольно аж до урвища. Так гадаю я.
Ніхто не заговорив зі мною в машині, коли ми верталися з похорону. Кожен, тремтячи, поринув у власні думки. Дядько з тіткою завезли мене додому, а друзі поїхали, пригнічені. Я лишився сам. Увійшов у дім, де на мене чекали кілька папужок і світло-коричневий боксер. Величезний будинок, де ще мешкали мої невидимі брати, мої невидимі батьки, моя невидима бабуся.
Під вечір наступного дня я вийшов на вулицю. Бродив і бродив під дощем. Мені було нестерпно перебувати в домі. Чело побачила мене з вікна. Відчинила двері й просто під зливою покульгала в мій бік. Обійняла мене. Не висловила співчуття, не сказала «мені дуже шкода», просто обійняла.
Того вечора ми кохалися на ліжку моєї кімнати, мого кубла зраненого звіра. Чело попросила мене вимкнути світло. Не хотіла, аби я вжахнувся шрамам на її ногах, її стегнам, геть порізаним у десятьох операціях, коли шматок за шматком відновлювалися її стегнові кістки.
Я не вимкнув світла. Я скинув штани й показав їй шрам, що йшов по моїй нозі. Вона не знала про той випадок зі склом. Цілуючи, я зняв з неї спідницю. Притис свій шрам до її шрамів. Рану до рани. Після того як вона впала з шестиметрової висоти, батьки ставилися до неї зі зневагою. «Це тобі за те, що блядувала по дахах», – лаявся батько. Її хлопець Мошонка, що клявся в коханні й вірності, навіть не зволив зателефонувати, щоб дізнатися, як вона. Лише Карлос і Фернандо Прієто провідували її в лікарні. Карлос обов’язково вранці.
Ми кохалися, а печаль стискала мені горло. Я не скористався презервативом. Чело не боялася завагітніти. Вона обвила моє тіло, і я отак лежав, ховаючись від стількох смертей.
У школі біля виходу всіх хлопців розсаджували на довгу низку лавок чекати, доки нас заберуть. Дівчат – на другу довгу низку навпроти. Мої батьки підписали лист, в якому дозволяли мені повертатися додому з братом Хуаном Карлосом. Хоч мені не треба було на когось чекати, я любив посидіти трохи з однокласниками – не через них, а тому що на протилежній лавці сиділа Фуенсанта.
Того, хто поводився погано, у покарання пересаджували на лавку протилежної статі. Для хлопця опинитися серед дівчат уважалося за приниження. Та не для мене. Я робив усе, що міг, аби мене покарали й посадили поряд із Фуенсантою, і це траплялося часто.
