Негаре хотів сказати ще щось.
– Отож, дякую за каву. Мушу йти, – перервала його Гіраї.
Вона поклала гроші за каву на барну стійку, підвелася й рушила до дверей, ніби тікала від цієї розмови.
Дзень-дзелень.
Збираючи монети, які залишила Гіраї, Негаре зиркнув на Фуміко. То був лише один погляд. Його не надто цікавило, ким була ця жінка, яка лежала долілиць на столику. Він згріб монети у свою величезну долоню й знічев’я кілька разів підкинув їх.
– Агов, брате… – гукнула Казу й вистромила голову. Вона називала Негаре «братом», але він був її кузеном.
– Що?
– Тебе кличе сеструня.
Негаре оглянув кафе.
– Добре, іду, – сказав він і висипав монети в долоню Казу.
– Когтаке сказала, що скоро прийде, – додала Казу.
Негаре лише кивнув у відповідь.
– Приглянеш за кафе, гаразд? – запитав він, зникаючи в задній кімнаті.
– Звісно, – відповіла вона.
Щоправда, у кафе були лише жінка, яка читала книжку, Фуміко, яка лежала на столику, і Фусагі, який щось занотовував із розгорнутого перед ним журналу. Висипавши отримані монети до касового апарата, Казу забрала чашку з кавою, яку залишила Гіраї. Один з трьох старих настінних годинників глибокими резонаторними ударами пробив п’яту.
– Каву, будь ласка. – Це Фусагі гукнув Казу, піднявши свою чашку. Він досі не отримав кави, про яку просив раніше.
– Ох… Уже йду! – Казу отямилася й побігла на кухню.
Вона повернулася з наповненою кавою прозорою скляною карафкою.
– Навіть цього було б достатньо, – пробурмотіла Фуміко, досі розпластана на столику.
Наливаючи каву Фусагі, Казу краєм ока спостерігала за Фуміко.
– Навіть це я можу пережити. – Ураз Фуміко випросталася. – Не біда, якщо нічого не зміниться. Нехай усе залишається як є.
Вона спритно підвелася й підійшла до Казу, навіть дещо заблизько. Обережно опускаючи чашку перед Фусагі, Казу насупилась і відступила на кілька кроків.
– Так… гм… – промугикала вона.
Фуміко підійшла ще ближче.
– То поверніть мене… на тиждень назад!
Усі її сумніви наче враз пощезли. У її голосі більше не було сумнівів. Залишилося лише збудження від думки про шанс повернутися в минуле. Її ніздрі надувалися від неприхованого захвату.
– Ем… але…
Почуваючись незатишно так близько від Фуміко, Казу обійшла її збоку й сховалася за барною стійкою.
– Є ще одне важливе правило… – почала вона.
У відповідь на її слова Фуміко підняла брови ледь не на середину чола.
– Що?.. Є ще якісь правила? – вигукнула вона.
Ви не можете зустрітися з людьми, які не відвідували кафе. Теперішнє не зміниться. Є лише один стілець, сидячи на якому можна повернутися в минуле, і не можна вставати з цього стільця. Також є обмеження в часі. Фуміко рахувала, загинаючи пальці, і ці правила
