style="font-size:15px;"> З неї зняли прокляття. Фуміко, тепер уже вільно відсапуючись, стала на коліна й поглянула на Казу.
Та відповіла їй таким самим поглядом, мовби хотіла запитати: «Ви хочете щось сказати?», і байдуже знизала плечима. Жінка в білій сукні відсьорбнула свіжої кави й мовчки повернулася до своєї книжки.
Поводячись так, ніби не трапилося нічого надзвичайного, Казу пішла на кухню поставити на місце кавову карафку. Фуміко знову потягнулася до плеча тієї страхітливої жінки. Її пальці відчували її шкіру. Ця жінка тут. Вона існує.
Намагаючись осягнути ту химерщину, яка щойно з нею скоїлася, вона почувалася вкрай спантеличеною. Вона відчула все на собі – із цим годі було сперечатися. Тіло Фуміко притиснула до землі якась невидима сила. Доки мозок шукав бодай якесь логічне пояснення, її серце вже зрозуміло ситуацію настільки добре, що скажено перекачувало галони крові по всьому її тілу.
Вона підвелася і, відчуваючи легеньке запаморочення, підійшла до барної стійки. Казу саме повернулася з кухні. Фуміко досі почувалася збентежено.
– Вона справді привид? – запитала вона Казу.
– Так, – просто відповіла дівчина й почала насипати цукор до цукорниці.
Для Фуміко це був приголомшливий досвід, який вона пережила вперше. А для Казу – такий самий буденний епізод, як і насипання цукру до цукорниці.
«Отож, зі мною трапилося щось геть неймовірне!» Фуміко все ще шукала пояснення. «Якщо привид… і прокляття… справжні, то шанс повернутися в минуле, мабуть, теж реальний!»
Переживши прокляття, Фуміко, яка до того сумнівалася, що можна повернутися назад у часі, тепер щиро вірила: повернутися в минуле можливо. Утім, була одна проблема.
Уся заковика в тому правилі – повернутися в минуле можна, лише сидячи на певному стільці. А на тому стільці саме сидів привид жінки. «Вона не зважала на мої слова. А коли я спробувала підняти її силою, вона прокляла мене. Що ж робити?»
– Вам просто треба зачекати, – сказала Казу, ніби прочитала думки Фуміко.
– Що ви маєте на увазі?
– Щодня вона один раз виходить до вбиральні.
– Привиду треба ходити до вбиральні?
– Доки її немає, ви можете посидіти на її місці.
Фуміко уважно подивилася на Казу. Дівчина ледь помітно кивнула. Схоже, це був єдиний вихід. А от чи дійсно Фуміко було цікаво, чи треба привидові ходити до вбиральні, чи вона просто пожартувала, Казу не знала, тому вирішила не відповідати. Її обличчя знову набуло незворушного виразу.
– …
Фуміко глибоко вдихнула. Ще мить тому вона шукала рятівну соломинку. Тепер ця соломинка була в її руках, і вона нізащо не збиралася її випускати. Колись читала про чоловіка, який завдяки одній соломинці став мільйонером. Якщо вона хотіла домогтися свого, не можна було проґавити шанс.
– Гаразд… Я почекаю. Я почекаю!
– Добре… Але зважте, що для неї немає різниці
