Хочете сісти?
– Звісно хочу! – вигукнула Фуміко.
Вона миттю зірвалася зі свого місця й кинулася до стільця, який мав повернути її в минуле. На вигляд це був звичайнісінький стілець, нічого особливого. Доки вона стояла й дивилася на нього, ледве стримуючи бажання сісти, її серце забилося швидше. Нарешті, виконавши різноманітні правила й переживши прокляття, вона дістала свій квиток у минуле.
– Добре, поверніть мене в минулий тиждень.
Фуміко один раз глибоко втягнула повітря. Угамувала серце, яке шалено калатало, й обережно протиснулась у простір між стільцем і столиком. Фуміко думала про повернення в той день минулого тижня, опускаючись на стілець, і від цього напруга й захват досягли свого піку. Фуміко так різко сіла, що ледве не підстрибнула.
– Гаразд. У минулий тиждень! – вигукнула вона.
Серце стислося від передчуття. Вона роззирнулася. Оскільки в кафе не було вікон, дівчина не знала, день був надворі чи ніч. Стрілки трьох старих настінних годинників показували різний час. Проте Фуміко не бачила жодної різниці. Якщо вона повернулась у той день минулого тижня, Горо теж мав би бути тут, але його ніде не було…
– Я не повернулась у минуле, так? – пробурмотіла Фуміко.
Вона досі не потрапила в минуле. «Тільки не кажіть, що я остання дурепа, бо повірила в цю нісенітницю про повернення в минуле».
Коли Фуміко вже помітно нервувала, біля неї з’явилася Казу зі срібною тацею, на якій стояли срібний чайничок і біла кавова чашка.
– Я ще не повернулась у минуле, – напружено сказала Фуміко.
Байдужний вираз обличчя Казу не змінився.
– Є ще одне правило, – відповіла вона холодно.
«Дідько! Ще одне правило. Не так уже й легко повернутися в минуле, просто сівши на потрібний стілець».
Фуміко вже осточортіли всі ці правила.
– Ще правила?! – вигукнула вона, та насправді відчула полегшення, адже це означало, що в неї таки є шанс побувати в минулому.
Казу почала пояснювати, анітрохи не зважаючи на невдоволення Фуміко.
– За мить я наллю вам кави, – сказала вона, поставивши чашку перед дівчиною.
– Кави? Чому кави?
– Ваш час у минулому почнеться тієї миті, коли я наллю каву… – Казу пропустила повз вуха її запитання.
Фуміко це видалося трохи дивним, та вона зберігала спокій.
– …але ви маєте повернутися до того, як кава охолоне.
Почувши це, Фуміко занепокоїлась.
– Що? Так мало часу?
– Останнє й найважливіше правило…
«Ця балаканина ніколи не скінчиться». Фуміко кортіло вирушити в минуле.
– Забагато правил… – пробурмотіла вона й обхопила руками чашку перед собою. Звичайнісінька чашка, у яку ще не налили кави. Але дівчині здалося, що на дотик вона була холодніша за порцеляну.
– Ви мене слухаєте? – продовжувала Казу. – Повернувшись у минуле, ви маєте випити всю каву, доки
