більший, ніж я собі уявляла», – подумала Фуміко. Стільки осоружних правил, яких треба дотримуватися. Зустріти привида й пережити прокляття було чимось неймовірним. Але цього разу ставки були дуже високими.
«Гаразд, я можу повернутися в минуле. Але зможу залишатися там лише доти, доки не охолоне кава. Я й гадки не маю, скільки часу стигне кава, але припускаю, що не дуже довго. Принаймні, вистачить часу, щоби випити ту каву, навіть якщо вона жахлива на смак. Тож про це можна не хвилюватися. Та якщо я не встигну її випити й перетворюся на привида – оце вже привід непокоїтися… Припустімо, що я не зміню теперішнє, повернувшись у минуле, хай би що я робила, – тут я нічим не ризикую… Мабуть, у цьому немає плюсів, але й мінусів теж. А от стати привидом… З іншого боку, це однозначно мінус».
Фуміко завагалася. У голові зароїлися тривожні думки. Найбільше вона боялася, що кава, яку наллє Казу, буде огидною на смак. Але Фуміко була готова випити навіть її. «А якщо в ній буде перець? Або це буде кава зі смаком васабі[5]? Як я зможу випити цілу чашку чогось подібного?»
Усвідомлюючи, що її думки стають аж надто параноїдальними, Фуміко похитала головою, щоб струсити із себе тривогу, яка щойно накрила її хвилею.
– Гаразд… То я просто маю випити каву, доки вона не охолоне, так?
– Так.
Фуміко набралася рішучості. Чи, радше, упертості.
Казу незворушно стояла біля неї. Фуміко припускала, що якби вона сказала: «Вибачте, але я передумала», реакція Казу була б такою ж. Дівчина на мить заплющила очі, поклала стиснуті кулаки на коліна та втягнула ніздрями повітря, ніби хотіла зосередитись.
– …Я готова, – оголосила Фуміко й зазирнула в очі Казу. – Будь ласка, наливайте каву, – рішуче додала вона.
Легенько кивнувши, Казу правою рукою взяла з таці срібний чайничок і серйозно подивилася на Фуміко.
– Пам’ятайте… – Казу витримала паузу й прошепотіла: – Випийте каву, доки вона не охолоне.
Казу почала повільно й незворушно наливати каву до чашки. Її поза видавалася байдужою, але плавні рухи були якимись урочистими, і Фуміко почувалася так, ніби спостерігала за якоюсь стародавньою церемонією.
Коли Фуміко побачила мерехтливу пару, що здіймалася над чашкою кави, усе навколо її столика почало крутитися й викривлятися разом з вихорами пари. Це налякало, і дівчина заплющила очі. Відчуття, що її саму викривляло й закручувало, як усе навколо, ставало дедалі сильнішим. Вона міцніше стиснула кулаки. «Якщо так триватиме, я не опинюся ані в теперішньому, ані в минулому – просто розчинюся в повітрі, як хмарка диму». Скута тривогою, Фуміко пригадала, як уперше зустріла Горо.
Вони познайомилися навесні два роки тому. Тоді Фуміко було двадцять шість, а Горо – двадцять три. Фуміко працювала в компанії клієнта. Горо, за скеруванням своєї організації, працював у тій самій компанії. Фуміко була керівником проєкту, і їй підпорядковувались усі інші тимчасові працівники компанії.
Фуміко ніколи не соромилася висловлювати критику, навіть своїм керівникам. Вона сварилася з колегами й керівниками. Але
Васабі, або японський хрін, – типова спеція японської кухні.
