style="font-size:15px;"> – Повернутись у минуле можна, лише сидячи на певному стільці в цьому кафе, – оголосила вона.
Фуміко відреагувала миттєво.
– На якому стільці? Де мені сісти? – запитала вона й роззирнулася так рвучко, що навіть повітря засвистіло.
Ігноруючи реакцію Фуміко, Казу обернулася й прикипіла очима до жінки в білій сукні.
Простеживши за її поглядом, Фуміко теж поглянула на жінку.
– На отому, – неголосно відповіла Казу.
– На отому? Де сидить та жінка? – прошепотіла Фуміко над барною стійкою, не відриваючи очей від незнайомки в білій сукні.
– Так, – просто відповіла Казу.
Та не встигла вона договорити це однісіньке слово, як Фуміко вже рушила до жінки в білому.
Здавалося, що життя проходило повз неї. Її біла, майже прозора шкіра різко контрастувала з довгим чорним волоссям. Хоча настала весна, повітря було ще доволі прохолодним і щипало голу шкіру. Але жінка була вдягнена в сукню з короткими рукавами, і ніде не було видно її куртки. Фуміко відчувала: тут щось не так. Та ніколи було цим перейматися.
Фуміко звернулася до жінки:
– Ем-м… Даруйте, чи можу я попросити вас помінятися зі мною місцями?
Вона щосили стримувала нетерплячку. Була впевнена, що говорила ввічливо й не сказала нічого образливого. Однак жінка в білій сукні зовсім не звернула на неї уваги. Ніби й не чула. Це дещо спантеличило Фуміко. Часом людина так поринає в книгу, що не чує нічого навколо. Певно, річ саме в цьому.
Вона спробувала знову.
– Агов?.. Ви мене чуєте?
– …
Жінка в білій сукні все одно не відповідала.
– Ви марнуєте час, – несподівано сказав хтось за спиною Фуміко.
Це була Казу. Фуміко не відразу зрозуміла, що вона мала на увазі. «Ви марнуєте час».
«Я лише хотіла попросити її поступитися мені цим стільцем. Чому це я марную час? Невже я змарнувала час, увічливо попросивши її? Заждіть… Можливо, це ще одне правило? Невже є ще якісь правила? Якщо це справді так, то вона могла б сказати щось розумніше, ніж “ви марнуєте час”»…
Такі думки заполонили голову Фуміко. Але вона запитала лише: «Чому?» – з по-дитячому безпосереднім виразом обличчя.
Казу поглянула простісінько їй у вічі.
– Тому що та жінка… привид, – надзвичайно серйозно сказала вона.
Не було схоже, що вона бреше.
У голові Фуміко знову зароїлися думки.
«Привид? Справжній привид, який завиває страшним голосом? Як той, що влітку з’являється під плакучою вербою? Вона сказала це так буденно – може, я щось недочула? Але яке ще слово схоже на “привид”?»
Голова Фуміко тріщала від безлічі сплутаних думок. Та вона знову поставила просте запитання:
– Привид?
– Так.
– Ви мене розігруєте.
– Ні,
