замок. Усе це я підсумував своїми висновками з того, що знав із власного досвіду, та підозрами на основі того, про що дізнався. Тоді повернувся Чарім, несучи їжу для наступної трапези. Ми спожили й це, а Веріті тим часом обмежив нашу розмову темою військових кораблів. Не міг приховати свого запалу.
– Прибув Мастфіш, щоб наглядати за будівництвом. Я сам вибрався до Гайдаунса, щоб його привезти. Він запевняв, що вже старий. «Від холоду я не можу ні зігнутися, ні розігнутися. Я більше неспроможний будувати кораблі взимку», – таке він мені передав. Тож я залишив роботу на підручних і сам по нього подався. Мастфіш не міг відмовити, дивлячись мені в обличчя. Коли він приїхав, я забрав його до корабельні й показав опалюваний ангар, достатньо великий, щоб там помістився корабель. Ми цей ангар спеціально для нього і спорудили, щоб він будував там кораблі та не мерз. Але не це його переконало, а білі дуби, які привезла мені Кеттрікен. Побачивши дерево, не міг стриматися й одразу ж різонув його ножем. Воно напрочуд рівне і з наскрізь міцною серцевиною. Ми вже почали готувати дошки. Це будуть чудові кораблі, з лебединими шиями, а по воді пливтимуть, як морські змії.
Ентузіазм, що охопив його, передався й мені. Я вже уявляв, як здіймаються й опускаються весла, як надимаються вітрила на квадратних щоглах.
Тоді посуд із рештками їжі відсунуто, і він почав розпитувати про події у Джампі. Змусив мене представити кожен інцидент із кожної можливої перспективи. За час цієї розмови я наче пережив усе ще раз, а мій гнів, викликаний зрадою, розгорівся заново.
Веріті помітив це. Відхилився на кріслі, щоб сягнути по чергове поліно. Вкинув його у вогонь, пославши до димаря рій іскор.
– Ти маєш якісь питання, – зауважив він. – Цього разу можеш їх поставити.
Склав руки на колінах і чекав.
Я намагався опанувати свої почуття.
– Принц Регал, ваш брат, – обережно розпочав я, – вчинив найвищу зраду. Влаштував убивство старшого брата вашої дружини, принца Раріска. Спробував зав’язати змову, що призвела б до вашої смерті. Його метою було узурпувати вашу владу та відняти вашу наречену. І, хоч це й дрібниця, двічі намагався вбити мене. Та Барріча.
Я зупинився, щоб перевести віддих і дати серцю та голосу заспокоїтися.
– Ми обидва погоджуємося, що це й справді так. Але це складно довести, – тихо зауважив Веріті.
– І на це він розраховує, – кинув я, а затим відвернувся від Веріті, щоб стримати злість. Інтенсивність цього гніву мене вразила, бо досі я собі такого не дозволяв. Кілька місяців тому, напруживши всі почуття, щоб вижити, я відтрутив ненависть геть, а то не зберіг би ясності думок. Далі йшли виснажливі місяці, коли я одужував від спатроленого Регалом отруєння. Я навіть Баррічу не міг всього розповісти, адже Веріті ясно наказав, щоб ніхто не знав про все, що сталося, більше, ніж слід. А зараз я стояв перед своїм принцом і тремтів од сили власного гніву. Раптом моє обличчя
