кивнув, уже зайнявшись моїм конем. Сажка занурила морду у свій овес. Барріч узяв мене під руку.
– Нумо, пішли, – сказав він, наче розмовляв із конем. Я неохоче сперся на нього, і ми потяглися вздовж довгого ряду загородок для коней. Біля дверей він узяв ліхтаря. Після тепла стайні ніч здавалася ще холоднішою і ще темнішою. Коли ми обмерзлою стежкою йшли до кухні, знову пустився сніг. Мої думки кружляли і пливли, наче й самі були сніжинками. Я не чув своїх ніг і не був певний, що з ними діється.
– Усе змінилося, назавжди, – кинув я в ніч. Слова відлетіли разом зі сніговим вихором.
– Що саме? – обережно спитав Барріч. Говорив так, наче боявся, що до мене повернулася пропасниця і я марю.
– Усе. Як ти до мене ставишся, коли про це не думаєш. І як Гендз до мене ставиться. Два роки тому ми з ним були приятелями. Лише двома хлопцями, що працювали у стайнях. Він ніколи б мені не запропонував, що вичистить мого коня. Але цього вечора повівся зі мною як зі слабаком… що навіть образитися за таке не може. Наче я просто чекав, щоб він це за мене зробив. А той чоловік при брамі навіть не пізнав мене. Навіть і ти, Баррічу. Півроку чи рік тому, якби я був хворим, ти б витяг мене на своє горище й завдав би порцію ліків, як собаці. А коли б я почав нарікати, ти б цього не терпів. А тепер ведеш мене до кухні і…
– Годі скиглити, – шорстко промовив Барріч. – Годі нарікати й жаліти себе. Якби Гендз мав такий же вигляд, як у тебе, я зробив би для нього те саме.
Потому додав, майже всупереч власній волі:
– Усе змінюється, бо минає час. Гендз не перестав бути твоїм приятелем. Але ти не той самий хлопець, що покинув Оленячий замок під час жнив. Той Фітц був хлопцем на побігеньках у Веріті та моїм стаєнним челядником, і це все. Королівський бастард, так, але це нічого особливого не значило ні для кого, крім мене. Але у Джампі в Гірському королівстві ти показав, що в тобі є щось більше. Байдуже, що ти блідий і після дня, проведеного в сідлі, ледь ходиш. Ти рухаєшся, як і належить сину Чівелрі. Саме це помітно у твоїй поведінці, і це впало в око вартовцям. І Гендзові.
Він глибоко вдихнув і зупинився, щоб відхилити плечем важкі кухонні двері.
– І мені теж, нехай Еда змилується над нами, – докинув пошепки.
Але пізніше, наче бажаючи спростувати власні слова власним словам, завів мене на вояцьку кухню й безцеремонно штовхонув на одну з довгих лав уздовж порізаного шрамами дерев’яного стола. Вояцька кухня напрочуд добре пахла. Сюди міг прийти будь-який солдат – заболочений, засніжений, п’яний – і знайти теплий прийом та вигоду. Кухарка завжди тримала на вогні казанок із тушкованим м’ясом, на столі чекали хліб, сир, а ще брила жовтого літнього масла з глибокої комори. Барріч наклав у наші миски гарячої душенини з ячною кашею та налив два кухлі холодного елю, додавши до цього хліб, масло й сир.
Якусь мить я дивився на це все, не маючи сили навіть ложку підняти. Але запах спокусив мене на бодай один ковток, – і цього було достатньо. На середині
