з першими променями світанку з’явився Барріч, щоб попрощатися зі мною, я був готовий їхати з ним.
Розділ 2
Повернення додому
Оленячий замок стоїть над найкращою глибоководною гаванню у Шести герцогствах. На півночі в море впадає Оленяча Ріка, несучи на своїх водах більшість товарів, які вивозяться з Внутрішніх герцогств Тілту й Ферроу. Стрімкі чорні скелі-кліфи стали основою замку, з якого відкривається краєвид на устя ріки, порт і води затоки. Баккіп, замкове місто, ненадійно чіпляється до цих кліфів, значно відсунувшись від заплави великої ріки. Велика його частина збудована на молах і насипних набережних. Первісну твердиню зведено було з колод, а зробили це найперші мешканці для захисту від наїздів із Зовнішніх островів. У давнину її захопив морський розбійник Тейкер, і тут уже він і зостався. Замінив дерев’яну споруду на стіни та вежі з чорного каменю, який добували із самих скель, заодно опускаючи фундаменти Оленячого замку глибоко в камінь. З кожним наступним поколінням династії Провісників стіни ставали все потужнішими, а вежі вищими й міцнішими. Від часів Тейке-ра, засновника династії Провісників, Оленячий замок жодного разу не потрапив до ворожих рук.
Сніжинки цілували моє обличчя, а вітер відгортав волосся з чола. З похмурого сну я перенісся до ще похмурішої дійсності – зимового лісу. Мерзло все моє тіло, крім тої його частини, що грілася теплом тяжко натрудженого коня. Сажка, яка мене несла, із зусиллям пробиралася крізь нанесені вітром снігові замети. Мені здавалося, що я дуже довго їхав. Гендз, стаєнний хлопчина, їхав попереду. Він обернувся в сідлі й щось гукнув мені.
Сажка зупинилася, не різко, але несподівано, тож я ледь не зсунувся із сідла. Схопив її за гриву і втримався. Густа, без жодного просвітку снігова завіса закривала довколишній ліс. Смереки згиналися під тягарем назбираного снігу, а берези, що траплялися між ними, здавалися чорними постатями у світлі місяця на хмарному зимовому небі. Не було й сліду шляху. Нас оточував густий первинний ліс. Гендз, що їхав попереду, стримав свого вороного валаха, тому зупинилася й Сажка. Барріч позаду мене сидів на своїй чалій кобилі з невимушеністю людини, що їздила верхи все своє життя.
Я змерз і тремтів од слабості. Тупо розгледівся довкола, не розуміючи, чому ми зупинилися. Дув різкий вітер, ляскаючи моїм промоклим плащем по боках Сажки. Раптом Гендз вказав: «Там!» Озирнувся до мене:
– Ти ж, певне, бачиш?
Я схилився, щоб глянути крізь сніг, який падав, наче тремка мережана завіса.
– Думаю, так, – сказав я, а вітер і сніг поглинали мої слова. На мить я зауважив вогники. Вони були жовтими й нерухомими, на відміну від блідо-блакитних плямок, які ще інколи блимали мені перед очима.
– Гадаєш, це Оленячий замок? – загукав Гендз крізь дедалі сильніший вітровій.
– Він, – спокійно підтвердив Барріч, а його глибокий, хоч і негучний голос легко перекривав шум вітру. – Я знаю, де ми. Тут принц
