і наводнили поселення. Їхній потік безшумно плив вулицями, ділячись на групи з двох-трьох осіб, – так розходиться смертоносна отрута, розчинена у вині. Дехто затримався, щоб обшукати місцеві судна, які стояли на причалі. Переважно це були невеликі відкриті плоскодонки, але стояли там два більші рибальські кораблі та один торговий. Їхні залоги спіткала швидка смерть. Відчайдушні змагання оборонців були такими жалюгідними, наче це лопотало крильми й кудкудакало птаство, коли до пташника влізла ласиця. Кричали до мене голосами, повними крові. Густий туман жадібно поглинав їхній лемент. Чи це моряки гинуть, чи квилять морські птахи? Тоді кораблі підпалено, не дбаючи й не думаючи про їхню вартість як здобичі. Ці пірати жодної справжньої здобичі не брали. Інколи жменя монет, якщо лежали на видному місці, часом намисто з тіла зґвалтованої та вбитої жінки, але не більше.
Я не міг нічого вдіяти, – лише дивитися. Тяжко закашлявся, ковтнув повітря, щоб заговорити.
– Якби тільки я міг їх зрозуміти, – промовив я до блазня. – Якби я принаймні знав, чого вони хочуть. Їхні дії геть безглузді. Як ми можемо змагатися з тими, хто воює, не виявляючи причин? Але коли б я міг їх зрозуміти…
Блазень стиснув бліді губи й замислився:
– Вони співучасники шаленства того, хто їх жене. Зрозуміти їх можна лише розділивши з ними це шаленство. Я не хотів би їх зрозуміти. Розуміння їх не зупинить.
– Ні, – я не бажав дивитися на містечко. Надто часто вже бачив таке страхіття. Але тільки людина без душі та серця могла відвернутися, наче від убогого лялькового спектаклю. Найменше, що я міг зробити для своїх людей, – це дивитися, як вони помирають. Заодно це було і найбільшим, що я міг для них зробити. Я був хворим, старим і недужим, нас розділяла велика відстань. Не можна сподіватися від мене нічого більшого. Тож я дивився.
Дивився, як містечко прокидається, переходячи від солодкого сну до грубого стиску чужинської руки на горлі чи грудях, до ножа над колискою чи раптового крику розбудженої дитини. У містечку заблимали й засвітилися вогники; когось почутий у сусідів крик змусив запалити свічки, інші вогні були смолоскипами чи відсвітами пожеж. Хоча червоні кораблі тероризували Шість герцогств уже понад рік, для цих людей вони стали реальними лише цієї ночі. Поселяни вважали себе підготованими. Чули страшні розповіді й вирішили, що з ними ніколи такого не станеться. Але їхні будинки палали, а крики неслися до нічного неба, наче здіймаючись разом із димом.
– Говори, блазню, – хрипко наказав я. – Згадай для мене прийдешнє. Що кажуть про Сілбей? Про зимовий напад на Сілбей?
Він уривчасто зітхнув.
– Це нелегко й неясно, – сказав з ваганням. – Усе тече, усе змінюється. Надто багато руху, Ваша Величносте. Майбутнє розливається у всіх напрямках.
– Розповідай усе, що можеш побачити, – наказав я.
– Про це місто склали пісню, – глухо промовив
