живцем разом з дітьми, коли будівля звалилася на них. Випила отруту, тiльки-но чоловік розбудив її. Задихнулася димом. А за кілька днів померла від інфекції, що втрапила до рани від меча. Загинула від удару мечем. Захлинулася власною кров’ю, коли її ґвалтували. Убивши дітей, перерізала собі горло, доки пірати висаджували двері. Вижила й наступного літа народила дитину від пірата. Через кілька днів її знайдено, вона блукала, дуже попечена, але нічого не пам’ятала. Обличчя згоріло, а руки обрубано, проте вона ще жила, хоч недовго…
– Стій! – наказав я йому. – Припини це. Зупинися, благаю.
Він замовк і глибоко зітхнув. Його очі повернулися в мій бік, утупилися в мене.
– Припинити це? – Зітхнув. Затулив обличчя руками й говорив крізь пальці, що глушили голос. – Припинити? Так кричали жінки Сілбея. Але це вже сталося, мій владарю. Ми не можемо припинити того, що вже відбулося. Коли це сталося, то вже запізно.
Відвів руки від обличчя. Мав дуже змучений вигляд.
– Прошу, – благав я його. – Не можеш мені розповісти про ту одну жінку, яку я бачив?
Раптом виявилося, що я не пам’ятаю її імені, лише те, що вона дуже важлива для мене.
Він похитав головою, а срібні дзвіночки на ковпаку втомлено задзеленькали.
– Єдиний спосіб про це довідатися – це поїхати туди. – Глянув на мене. – Якщо накажете, зроблю це.
– Поклич Веріті, – сказав я натомість – Я маю для нього розпорядження.
– Наші солдати не встигнуть вчасно, щоб стримати наїзд, – нагадав він мені. – Лише для того, щоб загасити пожежі й допомогти народові видобути з-під руїн рештки майна.
– То це вони й робитимуть, – тяжко промовив я.
– Але спочатку, мій королю, дозвольте я допоможу вам повернутися в ліжко. Перш ніж ви застудитесь. І дозвольте мені подати вам їжу.
– Ні, блазню, – сумно відповів я йому. – Чи я маю їсти і грітися, коли дитячі тіла застигають у грязюці? Принеси мені мій одяг і взуття. А опісля рушай шукати Веріті.
Блазень зухвало стояв на місці:
– Чи вважаєте, мій владарю, що ті незручності, на які ви себе прирікаєте, дадуть хоч одній дитині ще один подих? Те, що сталося в Сілбеї, уже сталося. Чого ви мусите страждати?
– Чого я мушу страждати? – знайшов я сили, щоб усміхнутися блазневі. – Про це саме, напевне, питав кожен мешканець Сілбея тієї туманної ночі. Страждаю, мій блазню, бо й вони страждали. Бо я король. І більше, бо я людина і бачив, що там сталося. Обміркуй це, блазню. Що б сталося, якби кожен мешканець Шести герцогств сказав собі: «Що ж, найгірше, що могло з ними статися, вже сталося. Чого ж мені відмовлятися від їжі й теплого ліжка, переймаючись цим?» Через кров у моїх жилах, блазню, тому що це мій народ. Хіба я цієї ночі страждаю більше, ніж вони? Що значить біль і тремтіння однієї людини порівняно з тим, що сталося в Сілбеї? Хіба я можу ховатися в затишку, тимчасом як мій народ вирізують, наче худобу?
– Але ж мені достатньо передати
