Я думав, що наступного дня пересядемо на річкову баржу. Навіть коли Оленяча Ріка замерзає при берегах, вона завдяки сильній течії цілий рік зостається судноплавною. Я пішов просто до нашої кімнати, бо не мав сили ні на що інше. Зате Барріч із Гендзом прагнули гарячої страви й товариства, не кажучи вже про ель. Я не сподівався, що вони скоро з’являться в кімнаті. Та не минуло й двох годин, як ось вони обидва тут, вкладаються спати.
Барріч був похмурим і мовчазним, але коли він заліг у ліжко, то Гендз прошепотів мені зі своєї постелі, яку погану славу має король у цьому місті.
– Сумніваюся, що вони говорили б так вільно, якби знали, що ми з Оленячого замку. Але ми були одягнені по-гірському, тож вирішили, що ми торговці або купці. Я з десяток разів думав, що Барріч викличе когось із них на двобій. Правду кажучи, не знаю, як він стримався. Усі нарікали на податки для оборони узбережжя. Глузували, кажучи, що, хоч скільки з них тягнуть тих податків, пірати однаково прийшли непоміченими восени, коли ще погода була гарною, і спалили ще два міста.
Гендз замовк на мить, а потім невпевнено додав:
– Зате дуже вихваляли принца Регала. Він проїздив тут, супроводжуючи Кеттрікен до Оленячого замку. Якийсь чоловік при столі назвав її великою білою рибожінкою, саме враз для прибережного короля. А ще інший озвався, кажучи, що принаймні принц Регал, попри всі свої труди, має добру поставу й вигляд, як і годиться принцу. Затим пили за принцове здоров’я і довге його життя.
Мене пройняло холодом. Я пошепки відповів:
– Два перековані містечка. А їхні назви ти чув?
– Вейлджо у Бернсі. Та Сілбей у самому герцогстві Бак.
Довкола мене загусла темрява, і я лежав, усю ніч вдивляючись у неї.
Наступного ранку ми залишили Турлейк. Верхи. Суходолом. Барріч не хотів навіть триматися дороги. Я марно протестував. Він вислухав мої скарги, тоді відвів убік і грізно спитав:
– Тобі життя немиле?
Я витріщився на нього, нічого не розуміючи. Він обурено пирхнув.
– Фітце, нічого не змінилося. Ти далі королівський бастард, а принц Регал далі вважає тебе перешкодою. Він уже намагався тебе позбутися, і то не раз. Думаєш, він радо привітає твоє повернення в Оленячий замок? Ні. Для нього було б найкраще, якби ми взагалі не повернулися. Тож не робімо із себе легкої мішені. Поїдемо суходолом. Якщо він сам чи його найманці захочуть нас дістати, муситимуть полювати за нами в лісі. А він ніколи не був мисливцем.
– Невже Веріті нас не захистить? – невпевнено спитав я.
– Ти людина короля, а Веріті – король-в-очікуванні, – коротко й різко відповів Барріч. – Це ти маєш захищати свого короля, Фітце. Не навпаки. Не те, щоб він був до тебе неприхильним і не робив би всього, щоб тебе оборонити. Але він заклопотаний важливішими справами. Червоними кораблями. Молодою дружиною. І молодшим братом, упевненим, що корона краще пасуватиме до його голови. Ні. Не сподівайся, що король-в-очікуванні стерегтиме
